— А ми не друзі?
— Так… Але…
— Що не так, Мішелю? Вам зі мною некомфортно?
— Власне, одна річ мене непокоїть — оце викання. Я з друзями на «ти». Отак я б почувався комфортно.
— Ненавиджу тикати. Я б хотів залишити все як є. Можна залишатися друзями, уникаючи фамільярності.
— Як вам буде зручно.
— З часом, можливо. Як дозволите, я візьму одне чи два.
— Ви хочете взяти мої фото?
— Люблю збирати тематичні фотографії. Згодом організую невеличку виставку про вуличні скульптури. Виставлю у вітрину, якщо ви не проти.
— Буду тільки радий.
— Вагаюся між ось цими двома кадрами.
Він розглядав два крупнопланових знімки Поліфема у правий профіль. Сонячний відблиск відкривав сповнене неосяжного смутку бронзове обличчя.
— Відчуття, що він ожив. Я виберу цю. Поверну після виставки.
Саша був не схожий на решту. Ніщо в ньому не виказувало слов’янський темперамент. Він не нервував, розмовляв злегка втомленим і все ж лагідним, добре поставленим голосом, не зводячи з вас глузливої посмішки. Я часто запитував себе, чи він умисне бавиться в загадковість? Навряд. Він тинявся кварталом. Я помічав його за книжкою на лавочці Люксембурзького саду в компанії горобчиків, що зліталися поїсти крихти багету просто з його рук. Де я тільки його не престрівав! Ми годинами балакали простісінько на тротуарі. У «Фоторамі» він працював за довільним графіком. Якби схотів, то зміг би впорядкувати потрібні документи. Однак він зовсім тим не переймався, та й стабільна робота його не цікавила. Скільки разів я повертався до вимученої теми: за що члени Клубу виливали на нього стільки жовчі? Він фаталістично знизував плечима.
— Я не зробив їм нічого злого. Я такий самий, як усі: якби не врятувався втечею, то сидів би тепер у далекій сибірській глушині. Серед вічної мерзлоти. Кожен день для мене мов подарунок долі. Я роками гарував, як навіжений, не зважаючи на час та відпочинок. Задарма. Я згаяв відведений мені час. Нині я спокійно читаю, сплю, слухаю концерти по радіо, швендяю Парижем, балакаю з людьми, ходжу в кіно, насолоджуюсь сієстою, підгодовую котиків кварталу, а як не маю ні сантима — застрибую в останній вагон. Назбирую прожитковий мінімум. Я ніколи не був таким щасливим. Проблема не в експлуатації — вона в нашій дурості. Ми обтяжуємо себе надлишковими й непотрібними обов’язками. Найгірша ситуація з тупаками, що гарують за гріш. Нас поневолюють не патрони, а грошики. У день Великого Вибору правильно вчинив не дурень, що зліз із дерева, щоб стати «людиною розумною», а примат, який і далі зривав фрукти й чесав собі животика. Людство так нічого й не второпало в Еволюції. Трударі — королі придурків.
Ми нічого не помічали. І я, і Жульєтт вірили в усі батькові побрехеньки. Одного вечора тато не повернувся до вечері. Таке траплялось. Ми проводили час без нього, дивилися телевізор. З магазину він повертався пізно, ішов на кухню, їв, що трапиться під руку. Ми помічали його вже вранці — квапився на роботу. Звична справа. Наступного вечора нам здалося, це вже занадто. На третій мама сказала, що в нього робоча поїздка. Вона розмовляла цим дивним сухуватим тоном, що говорив за неї: «Облиште мене, я не в гуморі».
У п’ятницю вони прийшли разом. Нас це неабияк утішило. Вони наче з похорону повернулися. Ми прилаштувалися у вітальні. Так бувало, коли приходили гості.
— Давай, — сказала мама.
— Діти, нам треба з вами поговорити. Ви, мабуть, помітили: уже якийсь час у нас удома проблеми.
— Та ну! — видала Жульєтт.
Тато глянув на маму, безсило закивав.
— Люба, — вела далі мама, — ми з татом вирішили, що нам слід розійтися.
— Що? — вигукнула Жульєтт, підскочивши з крісла. — Що ви хочете цим сказати?
— Ми вирішили, так буде краще.
— Ви розлучаєтесь?
— Ми ще не вирішили. Наразі ми це обмірковуємо. Усе зважуємо. Ви вже дорослі. Нині розлучення батьків — буденна річ. Справа не у вас. Ми завжди будемо поруч, але житиме він окремо.
— Ви не маєте права! — вигукнула Жульєтт.
Вона вибігла з вітальні. Тільки й чутно, як грюкнули двері. Тато пішов слідом. Вона замкнулася на ключ.
— Жульєтт, відчини. Я тобі все поясню.
— Тут нема чого пояснювати! — репетувала Жульєтт крізь зачинені двері.
— Будь серйозною, люба. Ти мене неабияк засмучуєш.
— А я? Думаєш, я не засмучена?
— Прошу тебе, моя Жульєтт.
— Я не твоя Жульєтт!