— Курча не таке надокучливе, як собака. Я не застуджуся, виходячи з ним двічі-тричі на день, і воно не таке обтяжливе в догляді, як кішка. Не треба постійно міняти пісок, і воно не бігатиме хвостиком, вимагаючи їжі по дванадцять разів на день.
— Якщо тобі подобається — воля твоя. Як ти його назвеш? — поцікавився Ігор, людина широких поглядів.
— Я ще про це не думав.
Ми заходилися вибирати ім’я для курчати. Наш досвід підказував нам котячі й собачі клички. Медор, Тобі, Рекс, Кікі, Мімін, Мінетта, Бібі, Пілу та ще кілька такого самого штибу, що все одно не годилися.
— Хатній тваринці потрібне ім’я, — підсумував Вернер.
— Хіба охрести його Моє Курча — зауважив Грегоріос, який не вирізнявся уявою.
— Курочка? Досконало, — втрутився Віржиль Канчиков.
— Назви його Моя Курка, це тебе розважить, — сказав Томаш, він був не в гуморі.
— Мені не подобається. Я назву його… Тібором.
— Це неможливо!
— Ти не можеш так учинити!
— Його зватимуть Тібор!
Ми спробували знайти схожість. Не знайшли. Тваринка була крихітною і тендітною, з м’якеньким пушком і тонким голоском. Імре часто приносив його до Клубу. Ігор з Вернером зробили виняток: тварини тут заборонені. Воно було зовсім як дитина, що потребує піклування та страждає від самотності. Імре клав його до кишені пальто. Воно виявилось живким і смішкуватим. Ми брали його до рук і гладили. А воно видавало «чіп-чіп». За чотири місяці воно непогано підросло та могло залишатися вдома саме.
— Нині воно складає мені компанію, але я дивлюсь на перспективу. Від кішки чи собаки жодної користі. Курка потрібна і продуктивна. Вона несе яйця. Залишається зачекати. Курей несправедливо зневажають. Їхній склад розуму різниться з нашим. На птичні панує складна ієрархія, що запобігає конфліктам. Коли курка знаходить їжу, то попереджає курчат писком. Якщо чатує небезпека — залежно від того, походить вона з неба чи з землі, — вона видає певний звук. Коли я кажу «ціп-ціп-ціп», воно біжить їсти. А як чує «киш-киш-киш» — знає, що час іти.
Він харчував живинку власними об’їдками: хлібні балабушки та біла квасоля, які воно акуратно клювало.
— Най кажуть, що хочуть. Ніхто не зрівняється з курчам. Вони ласкаві, тихі, кумедні й чисті. От мій з характером та ніжний водночас. Коли мені сумно і я не хочу розмовляти, він залишається на своїй подушці та поважає мій спокій.
За такого піклування птиця виросла в чудову білу курку, що так і не знесла жодного яйця. Імре тим не переймався. Навпаки. Вона бігала за ним і слухалась, як собачка. Такі стосунки та порозуміння й серед людей трапляються рідко. Збираючись на відпочинок, Імре брав птицю із собою до кемпінгу в Нуармутьє. Нам було трохи ніяково. Ніхто не наважувався поцікавитись, як у нього справи. Незручності зводилися до запитання: «Як там Тібор?»
Ми не наважувалися згадувати його двозначного компаньйона. Тому обговорювали їх за його відсутності.
— Йому варто було вибрати інше ім’я, — підтримав Віржиль.
— Згоден, якось ніяково, — підтримав Ігор.
— Та це у вас проблеми. А не в Імре, — пояснив Грегоріос. — Бо він гомосексуаліст і любить курку. Вас непокоїть, що вони з Тібором щасливі.
— От я вважаю, йому час проконсультуватися зі спеціалістом! — кинув Томаш.
— Не забувай, дурню ти польський, що це ми, греки винайшли психологію. Від грецького «psukhê» — «душа» і «logos», тобто «наука». Коли ти віддаєшся сповна, дістаєш любов у відповідь. Можеш урешті це второпати?
Ранок змінився. Раніше тато хазяйнував на кухні ще до мого пробудження. Завершував сніданок. Слухав новини по радіо, приглушивши звук, та запалював першу за день сигарету. Я сідав поруч. Голосом Ґабена, Жуве чи Бурвіля він запитував, як мені спалось. Ніяких серйозних розмов. У нього завжди все було добре. Так ми й сиділи разом. Якщо він мав час, то наливав мені каву з молоком. Дочікувався прогнозу погоди та йшов. Як завжди, квапливо — через цю дідькову кільцеву дорогу, яку все ніяк не завершать і довкола якої справжній бедлам. Він мотався будмайданчиками, що були в усіх кінцях Парижа, мав зустрічі з клієнтами в передмісті, відслідковував серйозні замовлення та місцезнаходження італійських матеріалів, які досі не доправили, — і не уявляв, як упоратися з усім водночас. Таке життя. «До вечора, синку, гарно вчися».