— Маріні, — кинув він. — Вас викликає мосьє Массон.
Я підвівся. Казандзакіс зісковзнув до ранця. Ніколя підвівся мене пропустити. Поплескав по спині, щоб підбадьорити. Я пішов слідом за сторожем.
— Що він хотів? — спитав я.
— Якщо вас викликають посеред уроку — це вже недобрий знак, — відповів він.
Ідучи безкінечним коридором, я все зрозумів. Це поштар, листи чи мама. Може, сусід із шостого, що заскочив мене зненацька: я не розчув його кроків, коли минулого тижня сидів на сходах, а він не зрозумів жодного слова з моїх плутаних пояснень. Він викрив мою таємницю. Я попав. Важко буде все заперечувати чи переконувати, що пошта регулярно губилась. Таке собі розкрадання кореспонденції дебілом, що втрапив на гачок дурощів. Скличуть дисциплінарну раду, і вона відрахує цього йолопа. Сором, втрата прав, неминуча дорога на гільйотину. Я шукав бодай якісь пом’якшувальні обставини. Може, розридатись, удати останнього дурника, приплести сімейні чвари, тоді покарання зведеться до відсторонення від навчання на три дні. Мене охопило непереборне бажання відлити. І втекти. Як чкурну — ніхто мене не дожене. Куди бігти? Біда втечі в тому, що вона не надто віддаляє вас від вихідної точки. Ефект бумерангу. Треба сміливо глянути в очі проблемі. Спускаючись сходами сорому, я думав про Ізабеллу Арчер та Алексіса Зорбу. Вірогідно, різниця між чоловікам й жінками криється у сміливості жінок вирізати нарив, тоді як чоловіки безперестанку знаходять хоч яку причину з ним жити. Ми підійшли до кабінету головного наглядача. Сторож постукав двічі. Почулося: «Увійдіть». Він відчинив двері. Я заплющив очі. Ніби засуджений до розстрілу, почувши: «Вогонь!»
— Що з вами, Мішелю?
Шерлок стояв у дверному отворі, дивився мені в очі й посміхався. Він що, садист? Прикидається другом, тим самим підсовуючи мені пастку, щоб я зізнався?
— Підозрюю, вам зрозуміла причина вашого виклику сюди? — серйозним тоном запитав він.
Я пробігся безкінечним переліком. Як розтулю рота, ризикую виказати не відомий йому промах. Свого роду шахи. Коли не знаєш супротивника, робиш пробний хід, щоб він виказав себе. Я покивав головою на знак каяття.
— Здогадуюсь, мосьє.
— Уявляю, як вам зараз непросто. Якщо захочете про це поговорити, я завжди поруч, у будь-який зручний для вас час.
Він стис мої плечі обома руками і вийшов.
Я помітив тата, що сидів біля його столу.
— Залишаю вас наодинці, — сказав Шерлок.
І зачинив за собою двері.
— Ну і що ти тут робиш?
Він підійшов до мене.
— Я не знав, о котрій ти звільнишся. І чи є в тебе зараз урок. Тому й вирішив дізнатися.
— Ти мене до смерті налякав!
— Мішелю, вибач, треба було тебе попередити.
Мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що ми говорили про різні речі. Де ховається гнів? У який закуток нашого розуму він забився? Чому ми дістаємо задоволення, коли ранимо й ображаємо тих, кого любимо? Це накопичилась напруга за багато тижнів чи, може, я відчував нестямний страх? Чи то була ще одна причина, глибша й інтимніша, якої мені не хотілось зачіпати?
— Проблема в тому, що ти нас забув! Тобі на нас начхати! Ніколи б не подумав, що ти здатен завдати нам такого удару. Ти нас покинув!
— Не кажи так. Прошу. Я тепер у скруті.
— Це все через тебе. Мама не помилялася.
— Я не хотів, щоби все так закрутилось.