Віктор Володін борсався закутками своєї пам’яті в пошуках відголосків цієї дурнуватої гри. Його остання партія відбулася за громадянської війни, під час облоги Перекопа в жовтні 1920 року, ще до евакуації армії Врангеля. Йому було двадцять, відтоді він не грав сорок три роки. Він відчув радісне збудження у загальних перешіптуваннях та прикрих здогадках, що партія повернула на лихе.
— Втрачаєте колишні навички, Вікторе?
— Ми думали, ви хитріший.
— Як вам узагалі спало на думку поставити на хлопчака?
— Якоїсь миті я навіть злякався. Малий непогано грав. Створив йому скрутну позицію. Але Леонід переграв ситуацію.
— Готуйте грошики, Вікторе.
— Ми вип’ємо за ваше здоров’я!
— Про що це ви? — спитав Віктор. — Малий виграє.
— Йому мат за три ходи. Він не викрутиться, — стверджував Володимир.
— Не може бути!
На п’ятдесятому ходу, саме коли Леонід мав мене знищити, роз’ярілий Віктор різко провів рукою по дошці, і фігури розлетілися залом. Не встигли ми отямитися, як Леонід скинув окуляри, оцінив скоєне, накинувся на нього й почав кулаком гатити тому в обличчя. Він бив люто. Нарешті до нас дійшло, що він зараз заб’є його на смерть. Усі кинулися їх рознімати. Він уже гамселив Віктора ногою в живіт. Останній на диво моторно для своїх параметрів схопився на ноги. У нього було підбите око. Над бровою рясно точилася кров. Він чкурнув, не забравши грошей. Леоніда відпустили. Його сорочка багріла кров’ю патрона.
— Я практично його переміг! — горланив Леонід.
— І так зрозуміло. Теж мені досягнення — переграти Мішеля, — сказав Павло.
— Ти йолоп! Та я б переміг Ботвинника!
Не зрозумів ніхто. Крім мене. Партія зосталася недограною, після бурхливих обговорень дійшли висновку, що немає сенсу щось платити чи вимагати ставку. Кожен залишився при своєму, ніяких нарікань на розірване парі.
— Але ж ти непогано граєш, — запевнив Володимир.
— Ти прогресуєш, — сказав Ігор. — Я тобою задоволений.
— Тепер він зовсім як ми, — підсумував Леонід.
І зайшовся нервовим сміхом, невпинним та заразливим. На всю горлянку — і не міг зупинитися. Дихання зривалося. Засльозилися очі, він схлипував. Не розбереш, сміється він чи корчиться від болю.
— У моєї кузини епілепсія. Щось схоже на це, — зауважив Віржиль.
— Це не напад, — запевнив Ігор. — Це така дивна істерика.
Усі вирішили, що він спричинився. Як то часом нагодиться з видатними гравцями. Вони досягають такого піку розумової активності, інтелектуальної чистоти й церебральної концентрації, що опиняються по той бік. Найрозумніші з нас використовують лише п’ять-шість відсотків ресурсів сірої речовини. Вони ж залучують іще кілька відсотків, які переселяють їх у світ, до якого більшість смертних не можуть за ними пробратися. Це дозволяє їм ділити шахівницю з Ісусом Христом, Наполеоном, Ейнштейном чи самим собою. Побутує одна історія про іспанського гросмейстера, що, розгромивши безліч разів Фрейда і Маркса, сімнадцять років розігрував повну неочікуваних поворотів партію із самим Дияволом. Останній ледь боронив позиції. Леонід повернувся на наш бік доволі швидко. Зблідлий, ослаблий, він тремтів. Нижня губа дрижала. Плакав, мов хлопчик.
— Я переміг Ботвинника!
Балаган дозволив мені вислизнути. На вулиці накрапало. Мені хотілось сигарети. Купити пачку я не наважувався. Саша чекав на переході. Я зупинився на порозі. Не хотів з ним розмовляти. Засвітилося червоне. Він не перейшов. Обернувся, помітив мене, усміхнувся. Підійшов.
— Ви прогресуєте, милий Мішелю, мої вітання. Чи то нещасний Леонід утрачає хватку.
Миттю мене охопив страх: а що, як він упізнає партію?
— Не знаю вже, чи то Леонід перепив, чи на вас зійшло натхнення. Важко віриться. Фортуна й шахи несумісні. Як вам удалося з ним конкурувати? Я був повірив, що ви його здолаєте. Щоб створити йому небезпечну ситуацію, потрібен неабиякий талант. Сорок ходів ви зіграли, мов гросмейстер, а потім усе пішло шкереберть. Він викрутився влучним піруетом, а ви грали, як йолоп. Наче не розуміли, як бути далі. І те, що цей кабанюра Володін поставив на вас проти Леоніда, хай навіть незрячого, видається сюрреалістичним. Вам пощастило, що решта безнадійно наївні.