— Доброго дня, Сашо. Хотів би дізнатись, чи не продали, бува, інші мої фото?
— Досі не продали нічого.
— Вам не здається, якби вони стояли у вітрині, їх було б ліпше видно?
— Я не можу залишати там ті самі роботи. Настає день, коли вони набридають. Я поновлюю їх раз на місяць. Не хвилюйтесь, Мішелю, я притримав для вас гарне місце.
На дальній стіні, поруч з іншими, низкою висіли п’ять моїх широкоформатних глянцевих фотографій 20 х 30. На спеціальних дерев’яних полицях сотні світлин чекали на зацікавленого покупця.
— Патрон їх виставляє через любов до мистецтва. У Парижі фотографія не надто популярна, заробітку фотографа заледве вистачає на життя. Якби не причастя та весілля, ми б закрилися.
— Я заніс вам фотографії.
— Я просив показувати вартісні роботи, а ви повитягували мені щось із дна шухляди.
— Інших у мене немає.
— Так зробіть. Працюйте.
— У мене посередня камера, а на нову грошей немає. Та й бажання зникло. Нічого не хочу.
— Що сталося, Мішелю? У вас проблема?
— Якби ж то одна — було б досконало. Довкола мене пустеля.
— Ходіть зі мною, роботи по горло. У нас тут помпезне весілля в церкві Сен-Сюльпіс. Дванадцять фото в подарунковому шкіряному альбомі на двісті двадцять гостей. Їм потрібна якість, ціна не важлива. Таких сімей більше не залишилось.
Він повісив на вхідні двері табличку: «Ми працюємо для вас. Дзвоніть довго і майте терпіння». Я пішов за ним до підсобного приміщення. Чорна кімната, де він проявляв фотографії на здоровенному фотозбільшувачі, яким маніпулював з легкістю і точністю. Він поклав негатив до кадрувальної рамки, заклав папір під тримач, налаштував розмір, візуально сфокусував об’єктив за допомогою рукоятки наведення різкості, відчинив діафрагму на п’ятнадцять секунд і знову повторив операцію.
Я розповів йому історію про Ніколя й реакцію Леоніда. Він був поглинутий роботою. Я не знав, чи він узагалі мене слухав.
— Це не помилка Ніколя, — врешті мовив він, не відводячи погляду від робочого процесу. — Це ваша провина.
— Як ви можете таке говорити? Я ні в чому не винуватий!
— Ви стверджуєте, що Ніколя поводився як малий гівнюк.
— Я в цьому переконався.
— Якби він вважав вас за друга — не вчинив би так. Отож, другом він вам не був. Помилка ваша, бо ви дружите аби з ким. Треба вміти вирізняти справжніх друзів з-поміж фальшивих. У дружбі ми часто сприймаємо уявне за дійсне. Ви дещо легковажно поставилися до вибору друзів. Натомість Леоніду є за що себе картати. Він знає чи принаймні підозрює правду.
— Тобто?
— Думаю, Дмитро Ровін мертвий.
— Ігор сказав, що його звільнили і він мав би знову працювати лікарем.
— Бо Ігор Леонідові хороший друг. Він підбадьорює його як може. То були страшні часи. Людей розстрілювали за просто так. Дмитра, безсумнівно, вбили вже за кілька днів після арешту. Звична практика.
— Леонід здавався щирим.
— Вдавати, що не втрачаєш надії, не означає бути мерзотником. Десь глибоко всередині він знає правду. КДБ не афішувало вироки. З двох причин. Вони були формалісти. Тільки трибунал міг засудити на смерть. Вбивали і мовчали. Дорікнути їм було нічим. Дуже швидко вони допетрали, що проблему становлять живі. Треба було завадити людям стати на захист затриманих близьких, не дозволити втручатись. Засудити когось до каторги за 58-ю статтею означало: він живий, навіть якщо його більше не згадують. Близьким залишається промінчик надії. А тільки це й має значення. Можливість зачепитися за малоймовірний шанс. Вони вбивали двох зайців. Ліквідували кого заманеться, а родини їх не тривожили.
Він і далі працював, друкуючи одне фото за одним, наче станок.
— Якби вони сказали правду, родини б змогли гідно оплакати покійних.
— Політичну поліцію це зовсім не цікавить. Леонід має рацію, що картає себе. Якби він залучив свої зв’язки, то, вірогідно, домігся б звільнення. Помилка Дмитра була не такою й страшною. Нелегальна торгівля не настільки важкий злочин, як контрреволюційна діяльність. Леонід знався зі Сталіним і наркомами. Герой Радянського Союзу. Якби він попросив про таку послугу, імовірно, Дмитра б випустили. Він кинув найкращого друга. Чоловіка, що насправді врятував йому життя.
— А ви б на його місці як вчинили?
— Леонід мав рацію. Він урятував свою шкуру. Він живий.
— Я ніколи вас не запитував, Сашо, як ваше по батькові?
Я помітив, як він у темряві знизав плечима.
— Я так давно його не чув, що вже й забув. У Франції воно ні до чого.