На різдвяний вечір тато підготував мені сюрприз: білети в Паризьку національну оперу. А що він узяв їх буквально в останній момент, то заплатив у касу скажені гроші. Він вирядився як на бал, а коли вийшов я у своєму вбогому костюмчику, тато розгублено на мене глянув:
— Іншого в тебе немає? Ми ж ідемо в оперу.
— Тільки цей.
— Треба сказати мамі, щоби прикупила тобі речей. Гаразд, ходімо, бо ще спізнимось.
Наші місця були на боковому балконі другого ярусу. Попри татові відмовки, я поступився йому кріслом, а сам умостився на відкидному стільці. Щоб бачити авансцену, доводилося добряче витягати шию. Зал просто-таки роївся глядачами: жінки у вечірніх туалетах, чоловіки у смокінгах. Довкола буяв піднесений настрій. Пафосною була навіть програма вечора.
— Твій дід застрелився б, аби лишень потрапити на «Ріґолетто».
Погасло світло. Ледь чутні покашлювання порушували тишу. Оперу урочисто відкрив оркестр. Залом розлилася незрівнянна музика. Але на сцені нічого не відбувалося. Нарешті відкрилася куліса й цілковита темрява поступилася декораціям палацу герцога Мантуанського. Якби я попередньо не прочитав лібрето, точно нічого б не второпав. Актори співали італійською. І, здавалось, усі глядачі їх розуміють. Окрилений тато не відривав очей від сцени. Я помітив, як він тихенько наспівував партію герцога. На жаль, дочитати програму в півтемряві мені не вдалось. Отож я мовчки сидів та конав від нудьги. Якась безкінечна опера.
— Тату, а ще довго?
— Насолоджуйся, синку, просто насолоджуйся. Слухай, зараз буде розкішний пасаж.
Проблема полягала в тому, що я не розумів, чим там можна було насолоджуватися. У результаті я заплутався в персонажах, які встигли прорости корінням у сцену, слухаючи вокалізи інших, а потім із неймовірною серйозністю перехоплювали естафету. Я совався в кріслі, наче в мене було шило в одному місці, чим заробив «Цить!» обуреної сусідки. Тато нахилився і сказав мені на вушко:
— Заплющ очі, Мішелю. Злийся з музикою.
Він таки мав рацію. Із заплющеними очима виявилося набагато краще. Я опинився у салоні DS, який кудись мене віз. Я прокинувся, не розуміючи, як я взагалі тут опинився.
— Тобі сподобалося?
— Дуже. Щоправда злегка затягнуто. Особливо наприкінці.
— Як на мене, то хоч би всю ніч тривало.
Першого дня нового року ми планували погостювати в дідуся Енцо в Лансі. Проте за два дні до того він скасував візит: бабуся Жанна занедужала і їй був потрібен відпочинок. Тато засмутився. Але не лише через самопочуття бабусі. Направду кажучи, він згорав від бажання покрасуватися перед батьком новеньким DS і навіть проклав маршрут. Також йому кортіло об’їздити машиною давніх друзів. А тепер усі плани скасовано. Аж раптом зателефонував Батист, а я підняв слухавку, бо думав, що то мама. Я був здивований, бо він ніколи нам не телефонував. Вони з татом не особливо ладнали. З переляку тато пристав на неочікувану пропозицію. Дядькова справа запропонувати — батькова справа погодитися. Батист був старший усього на рік, а здавався, я б сказав, старіший. Побачивши їх разом, ніхто не вгадував у них братів — стільки відмінностей. Отже, тато накупив подарунків для племінників та розкішну вересову різьблену люльку для брата. Дядько ж не подбав про подарунки. Натомість він докоряв батькові за бажання його принизити. Подарунків не схотів та ще й заборонив дітям розпаковувати свої.
— Міг бодай попередити. Я б теж щось купив. Ти ж нічого не сказав.
Тато зумів стриматися. Кузени згорали від бажання розгорнути обгортку, але смиренно чекали батькового дозволу.
— Батисте, не будемо псувати святковий день.
— Полю, ти ж знаєш, що в мене немає грошей. Ти хотів зачепити мене за живе.
— Це для дітей. Не можна відмовляти їм у подарунках.
— Ти нам отруюєш життя своїми подачками. Без них обійдемося. Що ти намагаєшся довести? Що ти багатий? Гаразд, твоя взяла! Бачу, тобі нема куди подіти бабло.
— Ти верзеш казна-що.
— Твоя проблема в тому, що ти забув, звідки ти родом, Полю.
— Я живу в ногу з часом. Користаюсь доступними благами та намагаюся забезпечити ними близьких. Я хочу, щоб вони були щасливі. Що в цьому поганого?