Несподівано повернувся Сартр у компанії Жакі. Галас миттю вщух. Він помітив, що ми гуртом саме читали його записи. Вигляд у нього був невдоволений. Він поспішив до нас, вирвав аркуш із Леонідових рук, запхав до портфеля, вийшов зі жмутом тисячофранкових купюр, якими збирався розрахуватися, та покинув Клуб, так і не мовивши жодного слова. Усі заклякли. Я поцікавився в Ігоря, чому всіх це так схвилювало.
— Тому, що вийшли на поверхню наші найбільші недоліки.
Уже кілька тижнів наш дім був сповнений галасу довкола відкриття нового магазину. Мало не восьме чудо світу. Тато не раз схоплювався на кулаки з Філіппом, який вважав нераціональним витрачати стільки грошей на якесь там розцяцьковування.
— Звичайнісінька показуха. Торговий дім Делоне має солідну репутацію. Кілька штрихів для більшої охайності — і те що треба. Трощити геть усе, аби лишень замилити очі: про це не може бути й мови!
Тато не втягував маму в битву за магазин, допоки вона сама не вибрала сторону:
— Слухай, тату, ти сам залишив на мене магазин. Тепер я всім керую, і, як ти смів зауважити, доволі добре. Поль має рацію, магазин давно пора модернізувати.
— Викидати мільйони на вітрину, що виходить на авеню, на мармур і неонове освітлення на кожному кроці, на розсувні двері; перемістити контору на другий поверх, а майстерню у двір, та ще й замінити вивіску — вона ж іще як нова! На таке, доню, я не згоджуюся. А музика! Що це за маячня? Ми не в Національній опері. Так, магазином керуєш ти, але акціонер ще досі я. Він надто великий і надто красивий. Не забувай, що наші клієнти — прості люди. Така розкіш не для нашого кварталу. У бізнесі, як у житті: не варто стрибати вище від голови.
Моя мама не з тих жінок, які відповідають нападками на нападки. Вона відмовчувалась, смиренно зносила — і вогонь згасав. Але не варто довіряти її спокою. Вона роками скорялася батькові. Однак цього недільного полудня, коли Філіпп вирішив вилити всю жовч, обличчя матері набуло різкого вигляду:
— Мені шкода, тату, але сьогодні директор я. І я тут вирішую. Буде так і не інакше.
Ми з татом і Жульєтт переглянулися: мама процитувала тата, і нас це збило з пантелику. Філіпп був ошелешений, але, попри розбіжності, тато таки вирішив його втішити:
— Людям лестить отоварюватися в магазині, що вражає уяву. Тому ми напустимо туману. Малому бізнесу настав кінець. Ми робитимемо менші націнки — отримаємо вдвічі-втричі більше замовлень. Завтрашній прибуток у рази перевищить сьогоднішній. Запустимо рекламу.
— Хочеш сказати, рекламу в нашому кварталі.
— У пресі. На радіо та у «Франс-Суар»!
Він підвівся, глянув на нас як на домашній загін ополчення та, роздратований, вийшов. Бабуся Аліса, як завжди, тінню рушила за ним. Ми не бачилися півроку. На відкритті їх не було.
Я пішов на авеню Гобеленів. Стару вивіску, що, до слова, завжди здавалася мені величезною, замінили вдвічі більшою та блискучішою: вона миготіла на повну, показувала час і температуру. Її було видно аж від майдану Італії. Напередодні відкриття будівництво скидалося на руїни Капернаума. Стара крамниця, понура і спартанська, яка не зазнавала змін ось уже півстоліття, поступилася освітленому й надсучасному магазину з фасадом із білого мармуру, де в холі була справжня виставка ванн, ванних кімнат та кухонного обладнання. Усі розмахували руками й метушилися, як у фільмах з Чарлі Чапліном. Мама наскакувала на тата за те, що він на повній швидкості рухається назустріч катастрофі, і за те, що вона не послухала батька. Тато — на архітектора за те, що об’єкт досі не зданий. Дійшло до погроз нищівним судовим процесом і мордобоєм. Архітектор проклинав робітників за те, що вони недостатньо швидкі. Робітники клялися, що затримка сталася через електриків, які, видершись на драбини, не годні довилизувати підвісну стелю. От тільки зауважень їм ніхто не робив, бо їхній бригадир, двометровий італієць, горланив щодуху, аби перекричати пісню з фільму «Міст через річку Квай», що лунала з-під стелі. Це був колишній світлотехнік «Чинечитті», і до своєї ролі він ставився вкрай серйозно: пурхав над освітлювальними приладами й підсвічував кожну кухонну плиту з такими любов’ю й натхненням, немовби то була якась старлетка. Майбутні продавці насвистували в такт: «Хелоу, сонце світить, світить, світить» — розкладаючи й установлюючи, а потім протираючи й вилощуючи товари. Тато диригував ними, наче на параді, та навмання роздавав указівки. Раптом ми аж здригнулися від пронизливого й різкого звуку. Налагоджувальник динаміків з переляку повимикав усю апаратуру. Однак, після низки невдач і боротьби з оглушливим свистом, йому таки вдалося відновити звучання оркестру. У той час, розмахуючи двома десятками паперів, за татом бігав архітектор, але той і глянути на них не забажав. Тому відправив нещасного до мами, яка недовірливо ознайомилася з документами. Архітектор простягнув кулькову ручку, щоб вона все швиденько підписала.