— Де тільки я тебе не шукав.
— Я боялась, ти не прийдеш.
— Я тут.
— Благаю, не покидай мене.
— Не турбуйся. Хочеш додому?
Вона заперечно похитала головою. Ми залишилися коло фонтану. Я не розумів, спить вона чи просто відпочиває. Я милувався покинутою Акідом Галатеєю: такі самітні в цьому світі, але блаженно щасливі. Сесіль уважно мене роздивлялася.
— Вони прекрасні, чи не так?
— І навіть не уявляють, яка загроза над ними нависла.
— Вони щасливі вже з того, що живуть. Вони кохають одне одного. Решта не має значення. Для них небезпеки не існує. Вони залишаться коханцями навіки. Маєш гроші?
— Трохи.
— Купиш мені кави з молоком?
Вона заледве підвелася. Ішла поволі, спираючись на мене. Метрів за двадцять моя допомога більше не знадобилась. Ми пішли на каву до бістро «Пті-Сюїс», що через дорогу. І вмостилися на терасі.
— Я голодна.
— Це добрий знак.
Вона похватцем глитнула двійко круасанів та продублювала каву з молоком. Хотіла щось сказати, але таки змовчала.
— …Я можу тобі довіряти, Мішелю?
— Звісно.
— Нічого не сталося. Зрозумів? Узагалі нічого. Це не обговорюватиметься. Так, наче нічого й не було.
— …Як забажаєш.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— І жодного слова Франкові.
Вона помітила, що мені стало незручно і я стиснув губи.
— Нічого не було! Нікому. Франк не повинен знати.
— Я не можу від нього таке приховати. Якщо одного дня він сам дізнається, то приб’є мене.
— Якщо ти йому не скажеш і я не скажу, тоді він ніколи не дізнається. У будь-якому разі, це вже не важливо: ми розійшлися.
— Що?
— Між нами все скінчено.
— Відколи?
— Не знаю. Ми більше не бачимось. Він… щез.
— Дома також, він зник.
— Коли ти з кимось, ти не щезаєш безпричинно на кілька тижнів, не даючи про себе знати. Я сто разів телефонувала. Розмовляла з твоїм батьком, з мамою, з тобою, із твоєю сестрою. Навіть не скажу, скільки разів я залишала одне й те саме повідомлення — він так і не відгукнувся. Єдиного разу, коли мені пощастило на нього натрапити, розмова тривала півхвилини. Він був уже у дверях і кудись поспішав. Обіцяв перетелефонувати ввечері. Минуло три тижні. А загалом, якщо чоловік так поводиться із жінкою, коли він… тікає, це означає єдине: він зустрів іншу, а зізнатись не наважується.
— Це неможливо. Тільки не Франк.
— Клянешся, що нічого не знаєш?
— Клянусь.
— Маєш якесь виправдання його зникненню?
— Принаймні воно мало бути. Я знаю, що він тебе кохає.
— Він так казав?
— Дав зрозуміти.
— Коли це?
— У тебе вдома.
— Я переконана, що в нього тепер інша.
Я не великий мастак у справах кохання. Мій єдиний досвід — тільки літературний. І пояснення його безперервним зникненням я не мав. Після повернення з Німеччини він узагалі спав удома не більше трьох-чотирьох ночей. Але я їй уже нічого не казав.
— Якщо так, то він ще той покидьок.
Вона знизала плечима та видавила посмішку. Щоки зарожевіли. Очі також. Вона закусила губу, хлюпнула носом, набрала повітря — і проковтнула біль.
— Треба бути останньою дурепою, щоб прощатися з життям через чоловіка! Тепер цьому покладено край. Я стану кам’яною.
— Аж не віриться. Це неможливо.
— Таке вже життя. А втім, можу заприсягтися, що… Я хочу додому.
Офіціант приніс рахунок. У Сесіль за душею ні гроша. А мені не вистачало двох франків шістдесяти сантимів. Я не знав куди подітися. На щастя, офіціант виявився тямущий і не подав знаку.
— Два шістдесят — це дрібниці. Занесете згодом. Я вам довіряю. Бо відшкодовуватиму хазяїну з власної кишені.
— Я занесу завтра, обов’язково, обіцяю.
— Перепрошую, — спитала вона, — у вас не знайдеться цигарки?
Він витяг «Житан». Тернув сірником. Вона затяглася з невимовним умиротворінням.
— Не впевнений, чи це слушна ідея.
— Слухай, Мішелю, припини вже наказувати мені, що робити.
Я провів її додому. Розмовляти нам не хотілося. Вона двічі зупинялася перевести дух.
— Можливо, тобі краще повернутися до лікарні?
— Мішелю, скільки тобі товкти: мені не потрібна нянька.
Я встиг піднятись до квартири швидше за неї. І витяг із дверей записочку так, що вона й не здогадалась. Я дістав ключі з-під килимка. Вона увійшла. Я ж залишився на порозі.
— Не хвилюйся. Усе буде добре.