— Через тебе. Припини клеїти дурня та хоч трохи подбай про майбутнє. Тобі треба багато працювати.
Офіціант поставив на наш круглий столик кухоль пива Франкові та лимонадне — для мене.
— А ти сам ніби ніколи не робив дурниць?
— Я вже отримав атестат. Роблю що хочу. Що за невідкладність? Якщо ти прийшов просити за батьків, то дарма.
— Сесіль… Ти вже її забув?
— А що із Сесіль?
— Вона геть нещасна. Ти обіцяв перетелефонувати, але так цього і не зробив. Багато тижнів від тебе жодної звістки. Вона не розуміє, що відбувається.
— А ти якого сюди лізеш?
— Бо мені здавалось, ти її кохаєш.
— Це тебе не обходить.
— Це надзвичайна й приголомшлива дівчина… «Я люблю дівчину з прегарною потилицею, прегарними грудьми, прегарним голосом, прегарними зап’ястями, прегарним чолом, з прегарними колінами…» Пригадуєш?
— Досить! Що за ігри? Це вона тебе підіслала? Прочитати мені мораль?
— Вона переконана, що ти знайшов собі іншу, просто не наважуєшся зізнатися їй в очі!
— Це якась бабська маячня. Нікого в мене немає.
— Ти її кинув?
Франк не відповів. Схилив голову. Подекуди кидав мені невдоволений погляд. Потім витяг «Житан» і закурив, уже згодом помітив ту, що чахла в попільничці. Він загасив її.
— Умієш берегти таємниці?
— І ти туди ж.
— Я достроково вступив на службу. Пішов добровольцем. Я їду до Алжиру.
— Ти студент.
— Я анулював відтермінування.
— З дуба рухнув?
— А ти спробуй пояснити жінці, що проміняв її на армію. Ти можеш прослужити роки. Я нічого не сказав. Це зайве. Це вище за мої можливості.
— Вона думає, що ти кинув її заради іншої!
— Це я навмисно. Щоб вона зреклася мене.
— Чому не сказав усе в очі?
— Бо я її кохаю, дурню ти! Я просто не зміг би. Не хочу, щоб вона чекала на мене. Я не хочу бути зв’язаним любовними стосунками. Тому й вирішив поїхати, нічого їй не пояснивши.
— До чого ти це мені зараз розповідаєш?
— Бо ти підняв на вуха весь Париж! Я був подумав, сталося щось жахливе.
— Сталося!
— Що?
— Та пішов ти! Ти її не вартий!
Я підвівся. Вийшов із бістро. Франк наздогнав на майдані. Схопив мене за вилоги куртки та став трясти, волаючи:
— Що сталося, чорт забирай?
Ніколи не бачив його таким напруженим. Він упав на лавку. На тротуарі спав якийсь волоцюга. Я розповів Франкові все. Він жодного разу не перебив мене. Його обличчя змарніло. Відтак сидів із похиленими плечима, весь поринувши в думки. Вигляд мав пригнічений. Злегка похитував головою.
— Дякую, — здушено видав Франк. — Вона… вона одужала?
— Звичайно, їй би вартувало відлежатись день-другий під наглядом медиків. Але вона нікого не слухала.
Зненацька з-під землі пролунав замогильний голос:
— Ну ти й гімнюк!
Виявилось, волоцюга давно прокинувся й підслухував наш діалог, сидячи поруч на тротуарі. Він пожалував Франка зневажливою гримасою й тицьнув на нього пальцем.
— Треба бути справжнім королем придурків, щоб записатися до французької армії та кинути дівчину. Цей хлопець ідіоті О, можеш собою пишатися!
Франка охопила лють. Мені здалось, він ось-ось накинеться на нього.
— Тобі що до того? Геть звідси, бо зараз ти від мене дістанеш!
Волоцюга зібрав манатки, ухопив пляшку дешевого вина та, лаючись, пошкандибав геть, забравши із собою свій кислотний дух.
— Придурки! Самі придурки!
Нарешті він щез десь у глибині вулиці Муфтар, горланячи образи навздогін перехожим.
— Зайдеш до неї?
Він заперечно хитнув головою.
— Франку, це ж Сесіль!
— Це надто важке рішення. Коли я її побачу, вся моя сміливість щезне.
— Та вона через тебе мало не вмерла!
— Мені справді шкода, я не хотів, щоб так сталося. А зараз уже запізно. Я їду за чотири дні. Як буду там, напишу їй листа-пояснення. Повернуся — буде видно.
— Думаєш, вона чекатиме? Та вона тебе ненавидить!
— Це моє життя, Мішелю! Я мушу це зробити.
— Чорт, Франку, ти дійсно ідіот!
— Будь ласка, не розповідай їй нічого. Принаймні до мого від’їзду. Дозволь я сам розберусь.
— Ти з глузду з’їхав. Шкодуватимеш про це довіку.
— Не перебільшуй! Ходімо щось перекусимо.
— Не хочу. Мені треба додому.
— Я маю з тобою поговорити. Це важливо.
Я не хотів його отак кидати. Він здавався розгубленим. До того ж я ще не втратив надії його відмовити.