— Господи Боже, та ви маєте чудовий вигляд.
У квітні 56-го погода стояла зовсім літня. Віктор Володін опустив шибку своєї «ріженс» і вдоволено вдихнув. Незабаром йому виповнилося п’ятдесят шість. І жоден англієць, хай він лорд чи інший пер Королівства, не зажене його в глухий кут.
— Поглянь, яка краса, — мовив Ігор.
Вандомський майдан належав тільки їм.
— Почуваюся, наче в Санкт-Петербурзі.
— Для мене він зветься Ленінград.
— Якщо хочеш, щоб ми залишилися друзями, не вживай при мені більше цієї назви.
Ігор не збирався сваритися зі своїм наймачем у перший же робочий вечір через топографічні терміни. Хай там як воно звалося, вони думали про одне й те саме місто.
— Скажи мені, Ігорю Емільовичу, чи дійсно місто знищили?
— Блокада тривала дев’ятсот днів, приблизно стільки ж бомбардувань і обстрілів. Щонайменше мільйон загиблих. Бачив Хіросіму? Щось таке. Місто відбудували. Тепер воно стане ще прекраснішим.
Віктор пригостив його «Житаном». Вони палили й марили довоєнним Зимовим палацом. Ігор сам так зачарувався, що аж засмутився з того, що козацький запоясник із бардач-ка і близько не торкався Распутіна. Віктор купив цей берберський кинджал за смішну ціну в триста п’ятдесят франків під час Колоніальної виставки 31-го року. Відтоді він отоварюється в марокканському магазинчику в Монтреї, де скуповує ці кинджали дюжинами, а потім роздаровує друзям на дні народження. Віктор був присягнув здоров’ям свої дітей, яких, до речі, в нього ніколи не було, одному ошелешеному тихому подружжю виноробів із Бордо, що розпізнав княжну Анастасію. Без дрібки сумніву й без краплі вагань. Вона ж одна-єдина останній нащадок Романових. Най Бог її береже. Вони ще дітьми бавилися в садах Петергофа, його батьки були там частими гістьми.
— Бачиш, не так і складно. Що зухваліша історія, то більше чайових.
— Так уже мене виховали: я не вмію брехати.
— Я не брешу. Я оповідаю історію.
— Не впевнений, що в мене вийде.
— Ну тоді попрощайся зі щедрими чайовими. Тобі ж гірше. Хоча воно й не дивно, з твоєю ж бо вбогою комуністичною освітою.
Тієї першої ночі Віктор був до того вдоволений виручкою, що вирішив звільнитися трохи раніше, ніж зазвичай. Близько четвертої ранку Ігор уже стояв без діла неподалік від свого маленького готелю на околиці майдану Бастилії. Сон йому не йшов. Він згадав про чоловіка, якого врятував напередодні, і йому стало цікаво, чи той вижив. Звичайно, він поклявся, що ноги його більше там не буде, але розвернувся та впевнено покрокував до шпиталю Пітьє-Сальпетрієр. Заледве примітивши Ігоря, старша медсестра вирішила, що той повертається. Але його цікавив тільки стан пораненого.
— Ще живий. Особисто Мазерен оперував його п'ять годин. Він так і не отямився. Прогнози доволі обережні. Професор сказав, що ви врятували йому життя. А що жодного посвідчення особи при ньому не виявили, ми навіть імені його не знаємо. Ви дійсно не хочете назад?
— Я можу його побачити?
— Павільйон Шарко. Палата 112.
Чоловік зі спухлим обличчям лежав у палаті на першому поверсі. Сам. У праву руку інтубована крапельниця, під'єднаний до кардіомонітора та апарата штучної вентиляції легень. Із цими бинтами довкола голови він скидався на живу мумію. Ігор переглянув медичну карту та звіт про операцію. Так собі. Він сів поряд. Гнітюча тиша й нестерпна спека заповнювали кожен закуток відділення. Він узяв ліву руку. Сіра, холодна й зморщена. Ігор спробував її розтерти, навіть хукав. Мертвотна рука злегка змінила відтінок. Здається, це тіло зовсім заплуталось, цікаво, воно взагалі бореться за життя? Що далі для нього можна зробити? Існує ще якийсь спосіб? Можливо, його врятують якісь невідомі ліки? Його кінець невідворотний? Настав його судний день? Він вибереться на поверхню чи його затягне на дно? Тієї миті до Ігоря повернулося напівзабуте відчуття двобою медика зі смертю. Ота глибинна жага воювати з кістлявою, відбивати право на життя, безбожна втіха виривати здобич з її довгих рук. Перед очима промайнули образи пальців, що в агонії вчепилися в сінник, одержимих панікою очей, нелюдських жахів, безжальних асфіксій, облич тих, кого він не зміг витягти з того світу, хто відпустив його руку під час нескінченної блокади Ленінграда, а потім на фронті; сонмища забутих жертв, які померли марно, чия кончина нічого не вартувала. Його переповнювала вісцеральна відраза, гіркота від щоразу нових безустанних поєдинків. Цей інертний чоловік, що балансував між життям і смертю, став йому найближчою людиною на світі. Побратимом. Саме тому він його й глядів. Ігор стис його руку та мовив російською: