— Якби ти знав Сесіль — сказав би, що він божевільний, якщо таке затіяв.
— Я залучу Філіппа, у нього зв’язки в Мінобороні.
— Це нічого не дасть. Він відмовиться.
— Отже, ми більше нічим не зарадимо?
— Він чекає на нас завтра о четвертій у готелі «Термінюс», біля станції метро «Шато-де-Вінсен»… А, до речі, він не хотів, щоб мама знала.
— Через ту сварку з нагоди відкриття?
— Через… я й сам не особливо розумію. От і спитаєш.
— У мене завтра купа роботи, але я прийду бодай обійняти його.
Після нічної зміни Ігор повернувся до шпиталю, щоб забрати чоловіка до себе. Він пішов попросити в Сюзанн ліки для пацієнта чи бодай рецепт. Вона знизала плечима.
— Ліків немає!
Вона покинула медсестринський пост, відсторонивши Ігоря рукою. Він саме збирав куплені ним же речі пораненого в поліетиленовий пакет, як у двері палати постукали. Зайшов інспектор Маго з папірцем у руках.
— Мені не давала спокою ця історія. Тому я подав запит до служби розшуку безвісти зниклих префектури поліції. У мене там працює один антильський друг. Власне, він мартиніканець, але за нагоди ми допомагаємо один одному. Він просидів усю ніч. І ось у картотеці незнайдених зниклих він відшукав заяву хазяйки квартири, що заявила про зникнення її винаймача, апатрида німецького походження. Більше він не знайшов нічого.
— Думаєте, що…
— Я лише хочу сказати, що можна перевірити. Це недалеко. Усе одно швидше, ніж викликати жінку до відділку. Принаймні знатимемо напевне.
— Тоді ходімо. Як його можуть звати?
Інспектор Маго начепив окуляри й заледве прочитав ім’я з аркушика.
— Вернер Тьоль… Вернер Толлер.
Ігор узяв чоловіка за руку й усміхнувся.
— Ви Вернер Толлер?… Вас так звуть?
Чоловік замислився.
— Вернер Толлер?… Це мені нічого не говорить. Я не знаю Вернера Толлера.
— Можливо, це й не він, — припустив інспектор.
Той травень, зі своїм олив’яно-сивим небом, видався до біса захмареним. Стояла мряка. Вони сіли на станції метро «Сен-Марсель». Службової машини в інспектора не було. За час короткої поїздки він доволі скептичним тоном устиг улаштувати Ігорю невеликий допит:
— Якщо я правильно зрозумів, ви були санітаром шпиталю, коли російський таксист привіз пораненого чоловіка, і пройнялися симпатією до співвітчизника. Тепер працюєте на нього нічним водієм.
— Він громадянин Франції. Я — ні. Десь так усе й було.
— Звучить дивно, як на вас?
— Таке життя. Мені залишалось лише адаптуватися.
— Чому ви про нього дбаєте?
Інспектор кивком показав на вірогідного Вернера Толлера, який приклеїв носа до шибки вагона наземного метро, щоби бодай роздивитися невідоме місто, що так швидко миготіло перед очима.
— Він був сам. Я сам.
— То ви…
— Гомосексуаліст? О ні, зовсім ні. У Росії в мене залишилася родина і була би досі, якби не довелося тікати з країни, щоб урятувати власну шкуру.
— Ви серйозно не були з ним ніколи знайомі?
— Присягаюся.
— Якщо це дійсно так, йому нереально з вами пощастило.
Вони спустилися до авеню Данфер-Рошро. Здавалось, чоловік тільки зараз відкривав ці місця. Жінка, що заявила про зникнення Вернера Толлера, мала б проживати на авеню Данфер-Рошро, будинок 110. У переліку мешканців будинку прізвище Толлер не фігурувало. Консьєржа на місці не було.
— Ви навіть не уявляєте, скільки часу гається на пошук інформації, — зауважив Маго. — Це тільки в кіно все так швидко. Ходімо розпитаємо людей у бістро, і я пригощу вас кавою з молоком. Ми на це заслужили.
Він штовхнув двері великої кав’ярні на розі бульварів. У ніс шибнув аромат яловичини по-бургундськи й тушкованої цибулі. О такій ранній порі лише кілька завсідників розмовляли за барною стійкою. І ще четверо студентів грали в один із кікерів. До них наблизився череватий чоловік років п’ятдесяти.
— Вернере! Куди ти подівся?
Він обійняв чоловіка, радий нарешті його бачити, і притис наскільки міг. Вернера не зачепив такий вияв почуттів. Він не впізнав череваня. Чоловік урешті послабив палкі обійми, обернувся й гучно вигукнув:
— Мадлен… Це Вернер! Він повернувся!
Ігор з Маго помітили огрядну жіночку в білому фартушку. Вона так і завмерла в кухонних дверях, за прилавком, з осяйним обличчям.