Після триденного вичікування серед снігів і хуртовин, 9 числа, Тібор з Імре таки дісталися Австрії. Усі нажитки лишилися позаду, вони опинилися посеред Відня без су за душею. На гроші від продажу машини вони протягли місяць. Але якої роботи можна шукати в цьому прісному місті, де усе скидалося на декорації дешевих оперет, до всього заваленому тисячами розгублених і загублених співвітчизників? «Мене знають у Парижі», — заявив Тібор, пригадуючи канський прийом.
Я ненавидів спорт. Ненавидів спортсменів. Вони були придурки, і від них зажди тхнуло. Однак я стрімголов гнався за Сесіль, яка мало не підскакувала попри свої дві пачки на день. Я там мало не непритомнів. Серце калатало, скроні шалено пульсували, ноги ледве тримали, а я навіть не курив. Час од часу вона кидала погляд на ар’єргард, сповільнювала крок і оберталась, щоб вирівнятися зі мною. Щойно я наздоганяв, вона запитувала не переводячи духу:
— В порядку?
Я був бордовий і мокрий. Аж пар із вух. З носа текло, як із фонтану. Я навіть не відповідав: вона усе одно не слухала, а скакала далі. Я обома руками підтримував позичені в П’єра шорти, інакше вони б полетіли додолу.
— Ми так вічно летітимемо?
Хоча я вигукнув як міг, вона не обернулась. А що, як за цією дурнуватою ідеєю зайнятися спортом криється дещо цікавіше? Якщо янгольське обличчя приховує лицемірну посмішку? Може, вона хоче відігратися на мені за Франка? Хоч «Іфігенію» перечитуй. Візьму це до уваги. Я рухнув на першу-ліпшу лавочку. Вона все віддалялась. Коли вона мене не знайде, то буде змушена повернутися. Я задовбався намотувати кола Люксембурзьким садом у цій пилюці. Це не бігова доріжка. До цього парку приходять помріяти й почитати, насолоджуючись фонтаном Медічі. Аж ніяк не блазнювати в завеликих кальсонах.
Аби вранці витягти її з ліжка, довелось дзеленькати у двері хвилин десять. Я зварив їй міцної кави з молоком. Вона вийшла в лимонно-жовтому костюмі джерсі.
— Що скажеш?
— Оригінально.
— Американський. Вартує шалених грошей. А де твій одяг?
— Я думав, ми підемо в Люксембурзький сад на прогулянку.
— Тебе треба в щось вдягти.
Вона затягла мене до П'єрової кімнати. Я не заходив сюди з дня його від’їзду чотирнадцятьма місяцями раніше. Усе стояло точнісінько так, як залишив П’єр. Розстелена постіль, ковдри жужмом, прим’яті подушки, з десяток звалених у стоси книжок, на підлозі програвач, а довкола повно платівок на 45, одяг розкиданий як-небудь, і на столі відкоркована пляшка коньяку в компанії двох порожніх склянок. Безлад й оточені ореолом порохів предмети порожньої кімнати свідчили про те, що П’єр у ній більше не мешкав. Сесіль розчинила шафу й витягла гору светрів упереміш із сорочками та скинула то добро на підлогу. Потім витягла з купи біло-бузкові шорти й тицьнула мені як трофей.
— Ти ж не думаєш, що я це вдягну?
— Це шорти П’єра. Припини дутися, це бісить.
— На кого я схожий? Таких, як я, тут уміститься двоє.
— Вдінеш ремінь.
Отак я і стояв, виряджений у ці білі шорти й білу футболку для регбі з бузковим комірцем Паризького університетського клубу, здоровенну, із засохлими плямами бруду, з номером 14 на спині. Я дивився в дзеркало й почувався клоуном.
— Ти схожий на справжнього регбіста, — кинула вона.
— Може, ліпше станемо до прибирання? Я би взявся за його кімнату. Він був би втішений побачити порядок.
— Візьмемось за це згодом. Треба буде розібрати його книжки.
У двері задзвонили. Консьєржка принесла пошту. Надійшов лист від П’єра. Сесіль гарячково розірвала конверт й заходилася читати. Її усмішка кудись щезла. Вона насупилася, не встиг я й слова мовити, як вона змалиновіла, розірвала листа й викинула до смітника.
— Що йому до того? Хіба я лізу в його справи? Уже й він мене цим виводить!
Вона вилетіла з кімнати розлючена. Я зібрав клаптики й розклав на журнальному столику — довелось докласти трохи зусиль, щоб зібрати пазл.