— А чому я по-твоєму налягла на спорт? Я набрала зо два кіло.
— Ти набрякла.
— А незабаром буде сім. От побачиш. Одна моя знайома набрала десять. Я обзаведуся складочками. Тобі таке подобається?
— Не думаю, що було б сильно помітно.
— І мови бути не може!
Вона зникла. Повернулася з фотоальбомом. Витягла світлину.
— Це моя мама до шлюбу. Вона важила сорок вісім кіло.
Вона хутко перегорнула сторінки, зупинилася ближче до кінця й тицьнула пальцем у чорно-білу світлину, де мама в хутряному манто позувала на тлі ресторану «Акрополь».
— Плюс п’ятнадцять років, плюс тридцять кіло. Не хочу на неї перетворитися.
— Не обов’язково, що на тебе це чекає.
— Чекає, доньки з часом стають схожими на матерів, а сини на батьків. Звідси всі проблеми.
— У мене немає проблем із батьком.
— Будуть. П’єр намагався цього уникнути. Не кожен хлопчик докладає стільки зусиль, щоб розчарувати сім’ю. Неминучість надихала його, як надихає саме кохання. Вони ні в чому не досягали консенсусу, але мислили аналогічно. Однаковий перебіг думок, чудове наповнення. Він став таким само важким, як і тато.
— Ти ніколи не розповідала про батьків.
— Вони мертві й поховані. Нема про що говорити.
— Можна подивитися альбом?
— Не може бути й мови. Я б давно їх повикидала. П’єр схотів залишити. Розумієш, про що я. Ми завжди на повідку наших почуттів.
Але на повідку був іще один. І ось я двічі на тиждень літав як дурний Люксембурзьким садом. Сесіль подарувала мені тренувальний костюм мого розміру. Попервах то було якесь пекло. За місяць я без упину пробігав повне коло. Аж не вірилось. Ми бігали по годині в четвер і суботу, а в неділю я прибирав. З часом полегшало. Я бігав задля Сесіль, хотів допомогли їй дотримати обіцянки не палити. А вона все зривалась за найменшого приводу — останній, до слова, завжди знаходився. Коли я заходив до неї, мені відразу вдаряв прохолодний запах табаку, хоча вона завжди розчахувала всі вікна й старанно провітрювала квартиру. Це все брак прогресу по дипломній, П’єр, що згорає там від бажання її прочитати, знайома, яку кинув черговий бовдур, задоволення від самого процесу паління… Неможливо її напоумити.
Відбулось неочікуване рокірування. Це сталося в четвер, по обіді, під кінець березня. Було холодно і мрячно. Люксембурзький сад був безлюдним, усіх розігнав північний вітер, він і нам обпік щоки. Як то вже повелося, Сесіль мене випереджала. Я біг слідом. Наздогнав. Вона вирвалася вперед. Я не здавався. Я чув її дихання. Ще ніколи не почувався таким легким. Ми бігли пліч-о-пліч. Я прискорився. Вже вона за мною не встигала. Я її випередив. Я чув, як вона намагалася мене наздогнати. Я відірвався на десять метрів. Двадцять. Я почув, як вона спасувала. Вона захекалася. Я побіг уперед.
— Зачекай, Мішелю, я більше не можу.
Вона зігнулася вдвоє, руки на колінах, переводила дух. І так десь зо дві хвилини. Я чекав, ледь помітно посміхаючись.
— Маєш гарний вигляд.
— Думаєш? — промурмотіла вона, задихаючись.
— Шкода, що немає фотоапарата. Сама б глянула.
— Відчуття, наче в мені тонна ваги.
— Упевнена, що біг допомагає тобі схуднути? Можливо, на тебе він справляє протилежний ефект.
Вона спломеніла. Я побіг, не дочекавшись відповіді.
— Ах ти малий дурень!
Розчарування швидко наздогнало Тібора. Паризький театральний світ ділився на два рівноправні табори, які несамовито ненавиділи одне одного: мерзотники, що ставили цікаві постановки, та продажні покидьки, що працювали на бульварах; деяким розумникам щастило всидіти на обох стільцях. Більшість режисерів були члени компартії, відповідно, з ентузіазмом підтримували радянське нашестя. Під час чергового прослуховування знаний постановник звинуватив Тібора у фашизмі й наказав асистентам викинути його на вулицю. Інший виплюнув на нього свою зневагу до таких, як Тібор, дрібних буржуа, що живуть за рахунок робочого класу. Хай би куди він подався — повсюди ненависть, утиски і грубі відкоша. Не-комуністи не знали Тібора, тому не могли нічого запропонувати невідомому комедіантові з дивакуватим і неприємним прононсом. Йому шкодила власна репутація. Лише двоє режисерів змилостивились і запропонували йому ролі, проте не зрозуміли відмови й зачислили його до категорії претензійних скигліїв. Тібор й справді не вирізнявся скромністю.
Вони з Імре подали документи на статус політичних біженців. Лицемірний Руссо, керівник знаного відомства, вправно встромляв палиці в колеса всім угорцям, що траплялися йому під руку. Як довести, що ви біженець, що ваше життя було під загрозою, коли ви сторчголов покидали батьківщину?