— Паприку кладуть за десять хвилин до готовності. Вона не повинна переваритися чи пригоріти. Не знати чому, але вона найсмачніша трохи прогріта.
Вернер, Ігор, Альбер, Жакі та Мадлен скуштували. Тібор з Імре чекали на вердикт.
— Як на мене, пречудово. А вам? — поцікавилася Мадлен.
— Саме задоволення! — констатував Вернер.
— Мені нічого додати, — зазначив Альбер, справжній знавець.
З його вуст уже це єдине зауваження розцінювалося як комплімент. Він поглядом порадився з дружиною. Вона повернулася до Імре.
— Ви не будете проти, якщо я впишу вашу страву до меню? Клієнти втомилися від бланкету.
— Нашій країні це буде за честь, — відповів Імре.
— Для вас, — додав Альбер, — обіди в четвер будуть безкоштовними. Трохи менше паприки. Надто вже перчена для нашого кварталу. І соусу не вистачає дрібки борошна.
Гуляш став стравою дня вже з наступного четверга і за двадцять перша його більше не залишилось. Імре з Тібором стали завсідниками «Бальто». Клуб подвоїв членів. З плином тижнів додалось і нової клієнтури. Угорці у вигнанні швидко розповсюдили добру новину. На Данфер є бістро, де подають гуляш, точнісінько як у Будапешті, щедрий та доступний. Хоча він, звісно, не такий пікантний, але ж не буває все й одразу. Повечерявши, вони правили за звичку залишатися в ресторані. Час вони не рахували, шахи обожнювали. Ось так розвивається дрібна торгівля. Перший скаже, другий почує.
Життя і виживання залежать від непередбачених деталей. Від грипу, до прикладу. Нежить я пережив, однак цієї лиховісної зими, коли ріки покинули береги та наврочили паводки, що паралізували країну, мене вразив поганючий вірус. Ну, не мене. Мені б за щастя, але якраз мене він пощадив. Ніколя вирізняло залізне здоров’я, з одинадцятого класу він не прохворів жодного дня. І на тобі, зліг. За компанію мільйонам французів. Відсутність Ніколя прочиняла двері катастрофі. Без нього я пропав. Ляшом, наш учитель математики — ми звали його Чахликом, бо він викликав більше жалю, аніж заздрощів своєю незмінною чорною хустинкою на шиї, — вдало уник епідемії.
Я навідався до Ніколя, і він був розчулений моєю увагою та турботою про його самопочуття. Я так і не наважився поговорити про швидке наближення фатальної події, нещадної та смертоносної: контрольної з математики. Мислителі, психіатри, навіть міністри освіти ніколи не переймалися архаїчним страхом, пекельними жахіттями й невиправною кривдою, завданою нашій свідомості й підсвідомості контрольними взагалі та контрольними з математики зокрема. Я повис над безоднею, і усім на світі було до того байдуже. Отож я спустив усі заощадження в «Матінки Цукерочки» в Люксембурзькому саду і приніс Ніколя весь асортимент ласощів, які він обожнював. Здоровецький пакет локричних паличок, карамельок «Карамбар», локричного сухого соку «Коко Бур», льодяничків у мушлях «Рудуду», пудрових пакетиків «Містраль», жувальних ведмежат і шоколадних цигарок. А ще жуйки «Малабар» — він не тямився від їхніх перебивних тату. Я щиро сподівався, що це його підбадьорить і пришвидшить одужання. Натомість його прихопила печія. Докучати Сесіль не хотілося, вона й без мене з головою поринула в прибирання та вбивала дні на борсання між дипломом і психологією.
Я гарував мов божевільний. І що більше я працював, то менше розумів і то швидше розклеювався. На мене чекав бій сам на сам, без підстрахування, із заліковою контрольною. Для нас, французів, слова «Березина» та «Ватерлоо» — синоніми пекучих і гірких поразок. Принаймні там відбулися реальні бої. Нас розбили. Ми билися мужньо й відчайдушно, тому наші супротивники, ба навіть англійці, визнали нашу хоробрість. Ті поразки й близько не були ганебними. Я розшифровував умову задачі, як китайське письмо. Очевидно, Чахлик помилився темою. Однокласники, схиливши голови, длубалися над завданням з легким серцем. Я ж цілу годину вдивлявся в бездонну порожнечу моєї бездарності. Ягня на півдорозі до бойні має відчувати щось схоже. Воно жде помаху ножа як звільнення від страждань. Я здав білі аркушики, не заплямовані плодами моїх математичних поневірянь. Чахлик міг багато в чому мене звинуватити, лише не в тому, що я додав йому роботи.
Завжди можна спробувати втекти від реальності, провести близьких, сховатися за маскою добропорядності, перехитрити самого себе, навигадувати виправдань і відмовок, урешті викрутитися і здати позиції — прийдешнє тримається на нашому опорі моральному падінню, а щастя — на рубежі нашої легкодухості. Правда повертається із силою бумеранга. Ви відмовляєтеся тікати — і стоїте на краю безодні. Не стрибнете — сплатите сповна.