— Допоки ми з вами нею розмовляємо, — казав він латиною, — ця мова не буде мертвою.
Грегоріосові була притаманна унікальна й жива манера викладання. Його учні складали бакалаврський іспит на оцінки куди вищі за їхні звичні сміхотворні результати. Саме це послугувало відправною точкою його нової кар’єри. Отець-директор устиг прив’язатися до нього, тому «на раз-два» вибив йому посвідку на проживання та робочу картку іноземця. Він був до того вдоволений роботою, що зарекомендував його колегам з інших католицьких шкіл. Грегоріос став авторитетним еталоном для гуманітаріїв церковних інституцій Паризького архієпископства. Але що більше зростала його затребуваність, то дужче це кидало його у гнів, граничний з апоплексією. Він таїв у собі гидливість до сутан та їхнього марнослів’я, до благопристойних сімей, яких фундаментальний катехізис мав підтримати в щоденних муках; переконував себе, що ці церковники не греки, відповідно, не мають нічого спільного зі жахіттям, скоєним на батьківщині з благословення православної церкви. Платили йому мало, тож доводилося поповнювати гаманець приватними уроками з дебільними учнями. Отак він познайомився зі зневіреним батьком одного з тих йолопів: чоловік був у захваті від ученості Грегоріоса та попросив стати його укладачем промов. Грек вагався. Цей неосвічений тупуватий депутат-пужадист був реакціонер, тож єдиним його переконанням була ненависть до «червоних». Під погрозливим натиском дружини і тому, що то греки винайшли дискурс, Грегоріос погодився. Принаймні так він міг вести далі справу Демосфена й Перикла. Він щедро начиняв виступи цитатами грецьких і латинських діячів, що викликало одностайне захоплення парламентаріїв, вони гарячково аплодували такому освіченому колезі. Він ділився з нами своїми докорами сумління й дилемами. Його найближчий друг і незмінний партнер Павло вислуховував його зі ввічливості. Украй швидко його балачки із самим собою зводилися до одного:
— Якби я розповів, що насправді думаю про кюре, вони виставили б мене за двері. Я скований.
— Нічого страшного, — відповідав Павло. — Ти точно не перший і далеко не останній, хто продається за миску сочевичної юшки.
— Я не продажний. А як ти вчинив би на моєму місці?
— Я б ходив. Годинник досі веде відлік. Тобі загрожує цейтнот і відповідний програш.
— Це не підступність, Павле. Ти це знаєш. Найгірше — вони мають мене за свого, коли я їх ненавиджу. Єдина річ, через яку я не жалкую, що вбив тоді кілька таких.
Після проголошення амністії Грегоріос міг би повернутися до Греції. Однак він закохався в Пілар, скромну молоду дівчину з тонкими рисами обличчя, доньку республіканських вигнанців, що викладали іспанську в одній із його приватних шкіл. Родина була відкрита до спілкування. Вони могли розповідати про зради, страхіття й ницість громадянських воєн на їхніх батьківщинах. Грегоріоса не здивувало викриття вчинених паскудств і морального падіння Іспанської католицької церкви, вони беззаперечно вартували Грецької православної. Через прекрасні очі Пілар, що не бажала розлучатися з ріднею, він відмовився повертатися на батьківщину та став парижанином. Вони побралися, і, попри власні переконання й аби потішити жінку, він пристав на вінчання. Друзі взяли його на кпини. Вони пересварилися. Подружжя влаштувалося у квартирці біля Порт-де-Ванв, у них народилося троє дітей. Неочікувано Пілар перетворилася на ревну преподобницю, що, навіть не питаючи, тягала його на всі меси та вечірні, не пропускала жодного свята й зачаровано поклонялася Іоанну XXIII. Затиснутий між Пілар, своїм депутатом, тепер лівим голлістом, і тими годувальниками кюре, Грегоріос не на жарт боявся зректися власних переконань й закінчити клерикалом, що зігнувся під цією потрійною напастю фатуму. Свій тягар він ніс, як Сізіф, бо греки окрім скульптури, літератури, філософії, архітектури, політики, стратегії, спорту та спортивних змагань вигадали також міфологію. Бувши істинним учителем, він не припиняв бажати учням кращого, навіть якщо їм того не треба.
— Ти займаєшся латиною, Мішелю?
— Ні.