— Що на тебе найшло? Геть хвора? — кинув я.
— Пречудово! Ти захищаєш того виродка? Он який з тебе друг!
Позбавивши мене змоги щось заперечити, вона перебігла бульвар Распай, змушуючи машини різко гальмувати й сигналити. Тільки й бачив, як вона зникла в метро. Я повернувся до «Бальто». Різноголосицю виниклого розколу доповнила нова тема: чи мають жінки право приходити до Клубу? Проблема більше не полягала в протистоянні праві-ліві. Ті, хто сходились думками ще кілька хвилин тому, ставали супротивниками й діяли заодно із давніми ворогами.
— Жодне правило цього Клубу не забороняє приходити жінці, — стверджував Ігор з авторитетної висоти члена-фундатора.
— Правила з розряду демократії та більшості, — заперечив Грегоріос. — Смію нагадати, що саме греки вигадали демократію. Голосуймо! Власне я голосую проти. У суто чоловічій компанії спокійніше.
Уперше Імре та Тібор публічно виявили розбіжність поглядів.
— Ми не в англійському клубі, — пояснив Імре. — Тут правило одне — свобода.
— Не можна дозволити комуністам усе захопити й потруїти.
— Ти верзеш казна-що, Тіборе.
— Істинна проблема — це жінки і Гагарін!
Я відчув, що от-от вирине пагубна тема. Мов невідомий вірус, що заражає вас без вашого відома. Нечисленних примиренців, що спробували запобігти невиправному, облаяли обидва табори. Дійде до рукоприкладства? Дозволити ідеям керувати нашими бажаннями, а не самим вирішувати? Забути, хто був наш друг? Дати політиці й жінкам учергове стати причиною наших бід? Чи може така вагома суперечка обійтися без переможця?
— Немає жодного приводу сваритися. Наші жінки давно нас забули, ми нікому не потрібні.
— Ти граєш чи робиш революцію?
Повернулася тиша. Принаймні до наступної перемоги чи поразки. Я вшився. Завів вовка до вівчарні й був готовий прийняти наслідки. Хай як парадоксально, але ніхто на мене не сердився.
Наступного дня я задзвонив у двері Сесіль. Вона відчинила зі своєю променистою усмішкою й зустріла мене так, наче нічого й не сталося. Коли я навідався до Клубу, жоден не зробив мені зауваження, хіба що я нульовий у шахах. Отож поняття помилки та провини — речі відносні. Дідусь Делоне невтомно виголошує, що нема нічого гіршого, як бажати людям добра проти їхньої на те волі. Проте для мене найгірше — не бажати щастя ближнім чи відступитися від такого наміру. Не скажеш, що я не намагався. Можливо, якби Гагарін притримав свою мертву петлю на небосхилі на день-другий, Сесіль прийняли б із розкритими обіймами.
Я був у паскудному становищі. Не в безнадійному, ні — у пропащому. Щоб заблокувати королеву Томаша, я вигадав чудовий хід: пішов слоном з g2 на с6, але я завжди граю надто швидко, не встигаючи продумати усі варіанти. Ігор пригнічено похитав головою. Він вирахував помилку раніше за мене. Томаш відчув прокол. Праворуч сидів Павло: поклав голову на кулаки і збайдужілим оком стежив за партією. Томаш зажив слави хорошого гравця. Грав мало. Більше споглядав і коментував, хоча кібітцери позбавлені права голосу. Насправді він уникав партій із найсильнішими гравцями, тому й не виступав проти Леоніда чи Ігоря. Томаш вагався. Достатньо було пересунути свою королеву на f4, щоб поставити мені мат в один хід. Це було зрозуміло як божий день. Він потягнувся за королевою, наче вона була в небезпеці, але затримав руку в повітрі.
— Граєш як селюк, — пробурмотів Павло.
— Ну так ти ж у нас, мабуть, Ботвинник? — відказав Томаш.
— Мішель — початківець. Як ти можеш так погано грати?
Томаш утупився в шахівницю. Його обличчя засяяло.
— Отут я вже не згоден, — запротестував я. — Що за гра: двоє на одного?
Томаш потягся за турою і вже був схопив, якби хтось не завалився у двері. Усі підскочили. Увійшов Володимир, збуджений, гарячковий і захеканий до того, що знівелював одне з клубних правил. Він звернувся до Ігоря російською. Кілька гучних слів змусили підвестися Ігоря й Павла, який вільно розмовляв російською.