— Це новий напрям історичного розвитку, — стверджував Павло.
13 серпня 1961 року на їхні голови обрушилося небо, ранок приніс відчуття глибокого похмілля, закарбованого в головах на довгі роки. За ту ніч влада Німецької Демократичної Республіки закрила 69 із 88 пунктів пропуску між радянською та західною зонами, звела перший цегляний мур з колючим дротом довкола Берліна завдовжки 155 кілометрів й ще 112 інших між двома Німеччинами, замурувала двері й вікна будинків, що стояли на лінії стіни 3,6 метра заввишки, 2,1 метра завширшки, оснащеною 96 спостережними пунктами, 302 командно-диспетчерськими пунктами, 20 бункерами і 259 гарнізонами зі сторожовими псами. Найбільше спантеличувала людей… ні, не брутальність та підлість методів, не ідеологічні виправдання, не диктаторська манера, не зневага до населення, не зламані життя, о ні, із цим вони давно знайомі. Що їх вразило, так це помилка в прорахунках, колективна сліпота, небажання зрозуміти, невідступне переконання, що систему можна змінити на краще. Найгірше, що може статися з марксистом, — це нерозуміння історичного матеріалізму. Дороги назад немає. Їх замурували в цю стіну, як у нову в’язницю. Вони скидалися на злочинців, що відлічували дні до звільнення, але їх ощасливили подовженням безкінечного покарання.
— На наших родинах поставлено хрест, — сказав подавлений Володимир.
— Цього разу нас «вирізали» назавжди. Не бачити нам більше батьківщини, — пробурмотів Ігор.
— Бо ми придурки. Цього ніколи не змінити, — роздумував Імре.
Як то повелося, будь новина хороша чи погана — вони відзначали її розлиттям «Кларет де Ді».
— Користаймося тим, що можемо пити, допоки живі, — заходився Леонід.
— Я піднімаю келих, — сказав Вернер, який зазвичай не впадав у ліризм, — за всіх гімнюків, на чиєму тлі ми білі й пухнасті.
Імре втішився від думки, що взули не лише угорців.
Наступні тижні занесли до Клубу чимало німецьких вигнанців. Франкофони облаштувалися в Парижі. На англофонів чекало подальше випробування еміграцією до Лондона. Микиту Хрущова проголосили довічним почесним членом Клубу за перманентний внесок у його розвиток.
Тібор зник два дні тому. Імре вдарив на сполох. Ігор попередив Даніеля Маго, який заходився шукати по каналах префектури, через службу розшуку безвісти зниклих: безрезультатно. Імре був у відчаї. Жакі розповів, що Тібор ходив якийсь пониклий, нічого не їв та пив більше ніж зазвичай. Імре підтвердив, що він зовсім не спав, його стали навідувати нездорові думки. З’явилося припущення, що він заподіяв собі смерть. Тіла не знайшли. Підозрілим було те, що Тібор нічого із собою не взяв. Жодної одежини — а одягом він дорожив. Ані туфель з крокодилячої шкіри, ні замшевої куртки, ні картатого костюма від «Крістіан Діор», що коштував шалених грошей. Особисті заощадження, зібрані з чайових, так і залишилися в коробці з-під бісквітів. Отож, зник він не доброхіть.
З огляду на вищезгадані факти, Даніель Маго дійшов висновку, що тут не просте зникнення. Він перебрав усі клініки й лікарні паризького регіону: марно. Тібор здав зміну в «Акапулько» близько четвертої ранку. Ніхто не помітив у його поведінці нічого підозрілого чи незвичного. Додому не повернувся. Можна припустити, що він наразився на хуліганів десь у Піґалі. Район ними роїться, особливо вночі. Одному Богу відомо, у яку халепу він вляпався. Залучили Лоньона. У Розвідувального управління свої джерела. Він пообіцяв пошукати і врешті визнав, що Тібор дійсно щез. Отаке безслідне зникнення нічого доброго не віщує. Маго з двома колегами провели титанічну роботу, обнишпоривши всі відомі їм готелі та наймані кімнатки. Імре розповів, що угорці-самогубці кидаються в бурхливі води Дунаю — не блакитного, мулистого. Він боявся, що той утопився в Сені. Мабуть, тепер його труп на півдорозі до Північного моря.
Спливали дні, тижні, про нього стали говорити в минулому часі. Якось мимоволі. Окрім Імре, який покинув Клуб, грюкнувши дверима. Його не було три дні. Ігор пішов до нього додому вибачитися й привести назад у «Бальто», до друзів.
Дядечкові Маркюзо дійсно було чим перейматися. Тібор залишив по собі найбільшу заборгованість із тих, що власник овернського бістро міг лише уявити.
— Припускаю, тому він і зник, — звірився він одного вечора.