— Ну що? По третій? — запропонував один із сержантів.
— По третій, — погодився Риков.
Того ж таки вечора за дві сотні кілометрів від робітничого селища фірми «Золотий корінь» пила і закушувала ще одна компанія. Їх було четверо, і поруч із ними стояла тільки одна склянка, накрита скибочкою хліба.
— За Ктиря. Упокой, Господи, його нечисту душу, — проголосив Монастир.
Вадюха і Боба згідно кивнули. Кантишу, якому куля міліцейського карабіна сьогодні прошила ліве плече, було наплювати і на смерть Ктиря, і на трьох кримінальників. Він хотів якомога швидше одержати свою «зарплату» і повернутися до Нюрки. А то зачекалася, мабуть. Він вихилив півсклянки, але пити до дна не став.
— Ти чого це, льотчику-нальотчику? — недобре блиснув очима Монастир. — Не хочеш, щоб братану нашому на тім світі добре було?
Боба, якого по життю каламутило від релігійних шукань свого спільника, примирливо пробасив:
— Облиш його, Монастир. Він не менше нашого сьогодні намордувався. На нас жодної подряпини, а мужика підстрелили. Скажи ще спасибі…
— Заткни сьорбало! — гаркнув Монастир і трахнув по столу так, що з ктиревої склянки звалився на підлогу хліб. — Пий, суко, — перевів він погляд на Кантиша.
У дев’яносто четвертому його вигнали з авіації за пияцтво і «ліві» рейси. Відтоді Кантиш перебивався слюсарними роботами, та дещо приносила його Нюрка — красуня. Відкіля в неї беруться гроші, він не запитував, а свої гіркі питання заливав горілкою. Тиждень тому до нього прийшов Вадюха і відрекомендувався представником туристичної фірми, якій потрібні льотчики: «нових» возити на веселе вертолітне полювання. Коли Кантиш почув розміри гонорару за перший пробний виліт, він не вагався ні секунди. Тим більше, що Вадюха відразу витяг із потертої спортивної сумки задаток.
Це тільки позавчора Монастир, криво посміхаючись, увів Кантиша в курс справи. Але відступати було нікуди. Машина, набита кримінальниками, порошила путівцями, навкруги дзвеніла тиша, а гроші, чорт забирай, маячили попереду чималі. Нюрка ж так хоче дитину…
Гвинтокрил вони взяли легко. На крихітному тайговому аеродромі була відсутня не те що огорожа, але навіть будка для охоронця. Червононосий дідусь зі старим карамультуком часів покорення Єрмаком Сибіру відразу ж капітулював перед п’ятьма бандитами у плямистих балахонах.
Поки йшла стрілянина, Кантиш молився за те, щоб кулі кримінальників не відшукали свою головну жертву, а кулі охоронців — його. Коли на просіці як з-під землі з’явилися троє кінних міліціонерів, Монастир заявив, що переб’є ментів, як поганих шавок. Кантиш вирішив, що тепер точно кінець. Саме в цей момент пілота поранили.
Рана, на щастя, виявилася нестрашною. Куля пройшла м’які тканини навиліт. Плече майже не боліло. Тепер Кантиш з нетерпінням очікував, коли безглузді поминки закінчаться і можна буде завалитися спати, адже захмелів моментально.
— Сам ти сука, — вимовив Кантиш несподівано для самого себе і пильно подивився на Монастиря.
Той миттєво вихопив із-за поясу свій ТТ, з яким не розставався ніколи. Клацнув запобіжник.
— Повтори, — сказав він зовсім тихо. Монастиря душила лють.
Боба зорієнтувався блискавично. Він знав, що ніякими словами Монастиря зараз не вгамувати. Ктир був його єдиним задушевним корешем.
Наступної миті важкий удар Боби звалив Кантиша з лавки.
— Він, звичайно, сука. Але може нам ще придатися, — розважливо сказав він, потираючи забиті кісточки.
Але Монастир іти на мирову не хотів. Він підхопився і прицілився Кантишу в голову. Наступним ударом Боба його оглушив.
— Козли, зовсім працювати не вміють, — пробурмотів Боба, підбираючи пістолет Монастиря і повертаючи його на запобіжник. Налив собі ще склянку горілки.
Вадюха підлесливо хихикнув. Стати третім йому зовсім не хотілося.
У цей момент із машини, що стояла під розкритим вікном, донісся сигнал виклику по рації. Боба залпом осушив склянку і, перемахнувши через підвіконня, вискочив надвір. За два роки він відмінно засвоїв, що Іван Іванович чекати не любить.
— Свиридов слухає.
Те, що Іван Іванович терпіти не може їхні блатні «поганяла», він засвоїв ще краще.
— А де Кийко? — голос Івана Івановича змусив Бобу витягнутися у фрунт.
— Кийко вбитий.
— Доповідай.
— У нас утрат більше немає. Убили двох охоронців, але клієнтові вдалося вирватися. Невчасно міліція нагодилася.
— Ідіоти.
Іван Іванович помовчав. Потім запитав: