Висновок один. Свідок — не випадкова людина. Свідок прекрасно знає і її, і вбитого чоловіка. Він обізнаний, що в чоловіка були вороги, у числі яких Іван Іванович. Можливо, свідок з цими ворогами співробітничає. Стоп! У розмові Іван Іванович прохопився, що він і сам давно хотів звести з чоловіком рахунки. Хотів. Але це ж не так просто — убити професійного охоронця! За ним, напевно, стежили. Не виключено, і тоді, коли вони сиділи в ресторані. Але чоловік, такий спостережливий і обережний, не помітив стеження. Хіба це можливо?
Вона залпом осушила півкелиха мартіні, вимкнула світло і поринула в тривожний сон.
Найчастіше жінці снилися гарні дорогі машини. Ніч із неділі на понеділок не стала винятком. Здається, вона знову сиділа за кермом «Феррарі». Як багато в цьому звуці! «Феррарі»! Та сама, яку вона недавно бачила на стоянці… біля ресторану «Італійський гриль». Щось там було ще, на тій стоянці… Щось потрібне, важливе. Людина? Машина? І тут їй сяйнуло.
Темно-синій «Форд Скорпіо». От що там було. Вона ще подумала, що на таких їздить чи не кожен третій її знайомий. Народний автомобіль. Може, і кожен третій. Але тут збіг неможливий. Це машина свідка. Вона знає цього свідка. Вона прекрасно знає цього свідка! Він зануда, дрібний шахрай і патологічний невдаха.
Жінка бадьоро підхопилася на ноги. Настала пора діяти.
Веніамін Северович Корж не любив виділятися. Тому, якщо тільки їхав не на важливу ділову зустріч, то віддавав перевагу чорній «Тойоті», причому аж ніяк не останньої моделі. Класичний чорний «Мерседес» і шикарний «Лінкольн» він виводив з гаража не часто, можна сказати, на свята, що казило його коханку, умиротворяло його дружину і залишало байдужим його самого. Втім, більшість із того, що діялося навколо, не викликало у Веніаміна ніяких почуттів, крім байдужості.
— …може, зглянешся, га, Веніаміне Северовичу? — клопотався за колегу Семен Валентинович. — Все-таки в нього синочку два місяці, а доні три роки… Може, зглянешся? Згоден, він гнида. Зневажив своїми обов’язками, наразив вас на небезпеку… Але дітлахів шкода…
— Це не аргумент, Семене Валентиновичу, — заперечив шеф. — Дітлахів його чіпати не буду. А його Надія заміж за іншого вискочить через місяць. От побачиш. Так що не марнуй часу.
Семен зітхнув і уп’явся у вікно. От уже п’ять хвилин вони стояли в черзі перед світлофором, який не працював. «Тойоту» затерло серед машин і добратися до мети іншим шляхом було неможливо. Задні сигналили, передні лаялися.
Охоронець Веніаміна попросив дозволу і закурив.
— А що, Семене Валентиновичу, у нас із приводу тих нічних хлопців? Що-небудь конкретне з’ясував?
— Цим займається Федір… Іванович. Я поки не в курсі. Але упевнений, вони ще раз спробують дістати вас, — Семен ухопився за можливість перемінити тему розмови.
Раптом у вікно з боку Коржа несміливо постукали. І водій, і пасажир повернули голови на звук. Брудний, занепалий чоловік зі смутним обличчям. Веніамін Северович опустив скло.
— Заради Христа, допоможіть, чим можете, інвалід першої групи…
— Геть звідси!
Гидливо скривившись, Веніамін підняв скло і відвернувся. Він терпіти не міг жебраків. За сморід, за гнилі зуби, за нахабність та мало що ще…
— Христом Богом благаю, на хлібець мені і на молочко… — не вгамовувався інвалід, продовжуючи наполегливо стукати пальцями у скло.
Веніамін не зреагував.
— А що, навіть особи нападників не встановлені? Трупи не вдалося пізнати? — повернувся він до колишньої теми.
— Поки не встановлені, — якось розгублено і смутно сказав Семен, не в змозі відірвати погляд від настирного інваліда — його рідний брат був так само безногий. Постраждав під час ліквідації Чорнобильської аварії. Серце зайшлося при спогаді про брата. Якби шефа не було поруч, він би підкинув цьому каліці дрібняків на склянку горілки…
На щастя, машини попереду рушили, і вони наблизилися до світлофора ще на десять метрів, але, головне, спекалися жебрака.
Веніамін більше нічого не запитував. Утупивши нерухомий погляд удалину, він міркував над чимось своїм. Щоб якось розважитися, Семен подивився в дзеркало заднього огляду. Як там інвалід? Як подають? Та й узагалі, як він умудряється переміщатися на своїй колясці між машин, що стоять майже впритул?
Але яким був його подив, коли він побачив, що замурзаний чоловічок у чорній плетеній шапочці квапливо пробирається між машин до тротуару на своїх двох. У руках інваліда була складена коляска, та сама, у якій він три хвилини тому сидів. «Шельма! Негідник!» — спересердя лайнувся Семен. Але з хвилину помізкувавши над тим, чому вдаваний інвалід знехтував своїм амплуа відразу після того, як шеф відмовив йому в подачці, він дійшов страшного висновку.