— Веніаміне Северовичу, негайно виходимо з машини і тікаємо якнайдалі, — по цих словах він вискочив з автомобіля.
За ним прожогом вилетів шеф, який знав — так жартувати з ним ніхто не стане: він справді в небезпеці.
Вони бігли не озираючись: першим Семен, його шеф дріботів слідом.
— Що, припекло? — кинув їм услід водій «Запорожця» з величезною бородавкою на носі, висунувшись мало не по пояс із віконця свого жалюгідного транспортного засобу.
Цієї миті «Тойота» з гуркотом злетіла в повітря. Її палаючі уламки вулканічною лавою зметнулися в небо і через хвилину обрушилися на дахи сусідніх машин. Почалася паніка. Лише Веніамін Северович не втратив самовладання.
— Жебрак?! — крикнув він, заглушуючи гуркіт.
— Жебрак! Приклеїв магнітну міну до днища з вашого боку, — ревонув у відповідь Семен. Трохи оговтавшись, він заприсягся, що більше ніколи не подасть волоцюгам ані копійки.
Розділ 11
Понеділок Туполєв вирішив почати з аналізу фотографій, добутих у столі Хайдарова, тож одразу пішов у комп’ютерний відділ, який славився, по-перше, чудовою міцною кавою, а, по-друге, курилкою, де можна було зустріти колег з усього управління.
Туполєв знав: поки фахівці будуть наводити довідки, він зможе поспілкуватися з колегами з приводу тієї ж таки справи Хайдарова. Може, це прізвище, чи журнал «Українська жінка», чи фармацевтична фірма «Золотий корінь» із загадковим генеральним директором Аркадієм Риковим уже фігурували в якій-небудь справі, що її вів хтось із його колег?
Була ще одна причина, з якої він мало не біг до цього відділу. Тут працювала прекрасна дівчина Таня, яка дуже подобалася Туполєву. Але, на жаль, у Тані був наречений. А Володимир не зважувався зазіхати на особисте життя і щастя інших. От і залишалося тільки ходити в комп’ютерний та милуватися тонкими зап’ястями Тетянки, її учнівськими кісками і сором’язливою усмішкою.
— Ага, Володя завітав. Ласкаво просимо! — проревів якомога гостинніше Сашко, який заступав відсутнього начальника відділу. — А то від середи тебе не бачив, я вже думав — образився.
— Та чого на тебе ображатися? — відмахнувся Туполєв, посилаючи водночас повітряний поцілунок Тані, та сів у своє улюблене крісло.
Таня тихо привіталася: «Здрастуйте, Володимире Ігоровичу», — усміхнулася і потупила очі.
— Пошукай, будь другом, у своєму каталозі оцих персонажів, — Туполєв розклав фотографії на столі перед величезним, як гора, Сашком.
Хайдаров і Риков в Алупці. Хайдаров і троє дуже сумнівних чолов’яг у спортивних костюмах. Хайдаров і молодий патлатий музикант. Хайдаров і чоловік у незвичайній хутряній шапці на тлі якоїсь засніженої гори.
— Отакої, — скривився Сашко. — Це мені тепер сканувати, потім чекати три години, а ти в курилці тим часом теревені правитимеш? Я буду твоїх бандитів шукати, а ти Танечці моргатимеш?!
— Олександре, тобі ж за це зарплату платять, — Володимир вийшов у курилку.
Там було несподівано тихо. Тільки Валерій, з яким Туполєв був знайомий ще з інституту, зосереджено димів.
— Де б ще побачилися, — ворухнувся він, побачивши Володимира. — Працюємо через двоє дверей, а зустрічаємося раз на тиждень. Та й то, в курилці.
— Сьогодні, певно, той самий раз, — Володимир міцно потис колезі руку.
— Ловиш рибку в мутній водичці комп’ютерного? Чим зараз займаєшся? — поцікавився Володимир.
Валерій заклопотано зітхнув.
— Чим і ти, Володю. У мене чотири справи, причому дві з них — очевидні «висяки». Ну а ти тут чого?
— У мене охоронця одного боса в п’ятницю електрошокером почастували. І, уяви собі, на смерть.
Був учора в нього на роботі та, знаєш, дотепер до тями прийти не можу. Як кучеряво люди живуть! Хочеш глянути? Може, кого-небудь знаєш?
І Володимир простягнув Валерію пачку фотографій.
Валерій мовчки переглядав знімки, апатично похитуючи головою. Аж раптом на хвилину задумався, потім відкинув сигарету і довго розглядав фотографію Хайдарова з кучерявим музикантом, повертаючи її то так, то сяк. Нарешті його прорвало:
— Еге! Ось цього піжона із сережкою я знаю!