— Де він? — мимоволі вихопилося у Туполєва.
— Де… На цвинтарі. У неділю був похорон, — остудив запал колеги Валерій. — Його звуть, а точніше, звали, Максим Гуняковський. Моя справа номер три. У середу виїжджав із Мерабом на огляд. А поруч із ним, я так розумію, твій джигіт, якого електрошокером?
— Так, Алік. Тобі такий у протоколах допитів не траплявся?
— Не пам’ятаю, але перевірити можна. Зайдемо до мене, подивимося. Узагалі, цікаве кіно виходить. Твого у п’ятницю, мого — у середу. Обох на тижні. Правда, мого просто вперіщили обухом сокири, а потім у ванні утопили. У принципі, не бачу ніякого зв’язку.
— А що в тебе конкретно?
— Та нічого, — сплюнув Валерій. — Терпіти не можу акуратних убивць. А цей саме з таких. Працював у рукавичках, навіть перевзувся перед тим, як зайти до квартири. У мене тільки випадкові сліди. Кросівки «Рібок», розмір тридцять дев’ять і п’ять. І все. Сусіди нікого не бачили і нічого не чули. Ну а що в тебе?
— А в мене поки порожньо. Мій теж з акуратних — тільки клаптик трикотажу знайшли. Відправили на експертизу, результат буде сьогодні по обіді. Але зате мій свідок сказав, що на дачу до вбитого, котру він наймав для інтимних зустрічей, де його, власне, і знайшли у суботу, приїжджали двоє постійних гостей. Якась жінка і хлопець, за описом схожий на цього…
— Максима Гуняковського, — уточнив Валерій, закурюючи сигарету. — Тоді слідству все ясно.
— А мені поки нічого не ясно.
— Тоді я тобі поясню. Максим і Хайдаров могли перебувати в інтимному зв’язку. Принаймні, Мераб мені ще в середу сказав, що наш гірський орел не з тих, хто комплексує в інтимних питаннях. Ти розумієш, про що я?
— Та певно… А що ще Мераб сказав?
— Що Максим — наркоман зі стажем. Уживає героїн. Що убили його, коли він був під кайфом і нічого не тямив.
— А от Хайдаров нічого такого не вживав. Аналіз крові ще учора вдень зробили. Зате його босом був фармацевтичний магнат, такий собі Риков. А де фармація — там, сам розумієш, і наркотики.
— Послухай, може, передамо цю справу, поки не пізно, в управління боротьби з наркотиками? Бо дуже у відпустку хочеться. Усе-таки два роки вже не був. Родичі в Одесі зазивають, хоч би на тиждень, — жалісливо зачастив Валерій.
Але не встиг Туполєв і рота розкрити у відповідь, як на порозі курилки постала Танечка.
— Що ж ви не заходите? У нас уже все готово!
— По твоїй справі, Володю, одного громадянина знайшли. Ось, помилуйся.
На екрані монітора з’явився кремезний чолов’яга з квадратною щелепою і маленькими свинячими очицями. Туполєв одразу його впізнав. Один із трьох чоловіків у спортивних костюмах, які стояли поруч із Хайдаровим на фотографії дворічної давнини: Голик Анатолій Хомич, 1965 року народження.
— Цей Голик проходив у справі про розкрадання наркотиків із «Червоного хіміка», але, просидівши в СІЗО два місяці, був відпущений за відсутністю складу злочину.
— Що ще? — поцікавився Туполєв.
— А тобі мало? — Сашко артистично витріщився на нього. — Знайшли йому за десять хвилин бандита, а він ще і незадоволений.
— А ось цього невже немає в каталозі? — Володимир простягнув знімок Максима.
— Я ж тобі сказав — немає.
— Так його ж у середу вбили!
— Мало кого в середу вбили, — буркнув Сашко. — Ми не боги. Усього знати не можемо.
Смертний вирок свідкові жінка підписала о дев’ятій годині ранку.
Вона не любила крові, але тільки кров’ю свідка можна було уникнути крові ще більш небажаної. Джентльмен, якого запропонував прибрати Іван Іванович в обмін на мовчання, — птах зовсім не того польоту, що свідок. Страшно подумати що буде, якщо вона погодиться на його пропозицію.
Не устиг Володимир поділитися з Андрієм новинами у справі Хайдарова, як у кімнату зазирнув молодший інспектор Сорочинський:
— Володимире Ігоровичу, вас Борис Степанович. І тебе, Андрію, теж.
Борис Степанович Стариков був легендою карного розшуку. Цю славу йому принесла не тільки безліч блискучих операцій, при одній із яких він дістав мало не смертельне поранення. Мужній оперативний був ще й батьком п’ятьох дітей. А крім того — власником колекції із шістдесяти трьох поліцейських кашкетів, більшість із яких йому подарували закордонні колеги. Так, шолом англійського «боббі» Старикову презентували на ознаменування вдалої операції по знешкодженню української банди, яка запустила свої щупальця на Британські острови.
А легкий світло-болотний кашкет із гербом Ліберії йому презентував інспектор поліції міста Монровії на ім’я Анатоль, який проходив у нас стажування. Приклався до створення цієї знаменитої колекції і Туполєв — кашкет польського поліцейського він підніс шефові на п’ятдесятиліття.