— Ага, а ось і молоде покоління! Якщо не помиляюся, Андрій Андрійович?
— Так точно, — відкарбував Андрій, заходячи до кабінету.
— Сідайте, хлопці.
Туполєв докладно доповів про зв’язок між Хайдаровим і Максимом Гуняковським, про журнал «Українська жінка» та клуб «Венеція», про Голика, про справу «Червоного хіміка», про загадкове зникнення машини Хайдарова.
Стариков слухав не перебиваючи, поки Володимир не закінчив.
— За вихідні ви обоє попрацювали відмінно. Завершите справу — одержите свої законні відгули. Але похвала самому собі — діло пусте. Тому хотів би почути, що ви плануєте робити найближчим часом. У яких напрямках будете копати?
— Насамперед, звичайно, Голик. Мені здається, що через нього ми зможемо дещо розкопати.
— На твоєму місці я поцікавився б Голиком у Мороза, у відділі боротьби з наркотиками. Він вів його справу.
— Спасибі за пораду. Мороза я, щоправда, знаю погано, але… виходить, буде привід познайомитися ближче, — сказав Володимир.
— А ще? Щодо того журналу?
— Планую допитати усіх, хто спілкувався чи бачив Хайдарова в останні дні. Потрібно знайти ту жінку, яка їздила до нього на дачу. Можливо, вона заміжня, тож, напевно, старанно приховуватиме свій зв’язок із ним.
— А що «пальчики»? Невже на дачі ніяких слідів?
— На жаль, Хайдаров тримав дуже сумлінну прибиральницю. Занадто сумлінну. Щоразу після візиту гостей вона протирала все, що можна, миючими засобами. Зрештою, чисто теоретично знайти щось можна. Але для цього доведеться залишити там трьох-чотирьох експертів на кілька днів. Тож метод тотального опитування в «Українській жінці» вважаю набагато перспективнішим.
— Добре, допитуй. Тільки обережно. А то роздмухають із цієї справи скандал та розпишуть у своєму журналі, а потім уся країна буде глузувати з кожного нашого дрібного промаху.
— Буду старатися, — кивнув Туполєв.
— Та й узагалі, май на увазі, справа серйозна. «Золотий корінь» — фірма солідна. А Рикова, взагалі, якщо пам’ятаєш, торік висували на звання «Людина року». А раз справа серйозна, то і бригада має бути серйозна. Підключай Валерія і Васю — я з ними зараз поговорю — і дійте спільно. Ти призначаєшся головним. Доповідати мені щоранку о дев’ятій.
Розділ 12
— Розкрадання з «Червоного хіміка»? Пам’ятаю-пам’ятаю, — почав Мороз. — Справа була не стільки серйозна, скільки гучна. Дещо просочилося в пресу, газети гуділи два тижні. Коротенько так. За допомогою липових документів із заводу вивезли, тобто викрали, шістсот упаковок ефедрину. Причому липа була першокласна. У лікарні, яка нібито купувала цей ефедрин, були незаповнені бланки накладних з підписом і печаткою. Кілька таких «рибок» злочинцям удалося привласнити. Більше того, вони залагодили все так, що коли з фабрики відпускали ефедрин, то зателефонували в лікарню по підтвердження, медики підступу не помітили і підтвердження дали. Але нам пощастило. Патруль ДАІ зупинив мікроавтобус, хазяїном якого був той самий Голик. У салоні знаходилися різноманітні медикаменти — цей Голик був хазяїном двох аптек, і ліки призначалися для роздрібної торгівлі. Накладні були у відносному порядку, але серед безневинного панадолу і прегнавіту виявили двадцять п’ять упаковок ефедрину без документів. Звірили номер на упаковках, і виявилося, що ефедрин належав до партії, викраденої з «Червоного хіміка». От, власне, з цього все і почалося. Спочатку на допитах Голик городив стандартну ахінею: ніби не знає людини, у якої купив ефедрин, та й узагалі не знав, що це ефедрин, а думав — вітаміни… Ми порушили справу по факту зберігання наркотиків, а Голик сів у СІЗО.
Але там йому зовсім не сподобалося, і через місяць він зажадав зустрічі зі мною та запропонував таку угоду…
Мороз замовк, пильно подивився на Туполєва і раптом сказав зовсім іншим тоном:
— Я розраховую на те, що мої слова не вийдуть за стіни цього кабінету.
— Безумовно! — кивнув Туполєв, гарячково міркуючи, чим він устиг так прихилити потайного і нетовариського Мороза до довірливої бесіди.
— Отже, він пообіцяв, що здасть нам людину, причетну до розкрадання ефедрину, якщо тільки ми дамо його адвокатурі «зелену вулицю» і залишимо його свідчення в таємниці. Спочатку я навідріз відмовився. Але коли зі слів Голика мені стало ясно, кого конкретно він має на увазі, я здався. Два роки ми безуспішно намагалися підступитися до такого собі Кривулі, одного з найбільших організаторів нелегальної торгівлі всіляким дурманом. Він ніколи не тримав у себе вдома ні грама, спілкувався з дилерами і перевізниками тільки через третіх осіб та ще й мав високих заступників. А тут така нагода убити одним пострілом двох зайців! З одного боку — закрити справу «Червоного хіміка», з другого — узяти Кривулю і вийти на його «дах». Я порадився з начальством. Начальство дало згоду. Голик просидів у СІЗО ще місяць, поки не взяли Кривулю і його людей, помсти яких він страшно боявся. А потім ще один «зайвий» місяць, на його власне прохання. А потім, коли Кривулю і ще шістьох наркоділків запроторили за ґрати, Голика виправдали — у нього були блискучі адвокати… Гадаю, розумієш, що ця інформація є суворо конфіденційною.