— Відмінно попрацювали, старшина.
— Спасибі. Та тільки це інспектор опитував сусідів, протокол складав Іванищенко, а я отут стояв. Я тільки переказую, — зніяковів Солодов.
— А чому ви говорите «убитий»? Не можна ж виключати самогубство, нещасний випадок, — замислено поцікавився Валерій, хоча сам такі варіанти уже виключив. Ти ще спробуй утопися у ванній «хрущовської» квартири!
— Та яке там самогубство! — вигукнув старшина. — Там у кімнаті все догори дном. Сліди боротьби!
«Сліди боротьби — це, мабуть, занадто, — подумав Валерій, оглядаючи єдину і досить затишну кімнату. — Але безлад надто вже підозрілий».
Справді — килимова доріжка лежить на півдорозі між вітальнею і ванною кімнатою. На друзки розбита дорога порцелянова ваза. Зім’ятий вовняний плед запхано під ліжко, на підлозі смажений арахіс, що висипався з перекинутої бляшанки, яка закотилася під журнальний столик. Постіль не складена. Розкішне німецьке піаніно «Циммерман». Кришка відкрита, немовби виконавець відлучився на хвилину і зараз повернеться, щоб продовжити концерт…
«Навіть ті предмети, що стоять на своїх місцях, дихають тривогою», — зітхнув Валерій.
— Забув сказати, телевізор був увімкнений. Ми його вимкнули, щоб не заважав працювати, — додав старшина.
Валерій почав по черзі висувати шухляди письмового столу. Жодних слідів стороннього втручання. Документи, гроші, загорнені у зошитовий аркушик у клітинку, — усе на місці.
Чи от, наприклад, золотий годинник. Двадцять чотири камені. Фірма «Етуаль», Швейцарія. Спокійнісінько лежить на тумбочці біля дивана. Сам проситься в руки матеріально заклопотаному злочинцеві… Ні, версію про пограбування Максима Гуняковського доведеться відразу відкинути. Навряд чи в молодика з консерваторською освітою на антресолях улаштована схованка, де штабелями складено золото в зливках.
— Валеро, можна? — до кімнати ввійшов Остап, геній експертизи, жартівник і загальний улюбленець.
Остап поставив важкеньку валізу з інструментами на підлогу і приготувався доповідати.
— Значить так. Замки-замочки. Не буду морочити тебе деталями, але я певен, що ніхто з «гостей» не використовував відмичок. Отже, у злочинців чи злочинця був ключ. Причому врахуй: що замок марки «Мотура». Нагадаю, «Мотура» славиться тим, що ключ до нього підробити практично неможливо. Дуже точна механіка. Ясно?
— Ясно. Далі.
— Далі в нас ніжки. На кухні біля плити наша пташка порядком наслідила. На підлозі було розлито маслинову олію, і вона вступила в калюжку. Так що радій, Валеро! У нас чотири якісних відбитки підошов взуття. Кросівки «Рібок», розмір тридцять дев’ять.
— Для чоловіка — мало, для жінки — забагато, — зауважив Валерій.
— Ну, це залежить від жінки. У моєї дружини взагалі сороковий! — не без гордості вставив старшина Солодов.
— Повернімося до наших слідів. Звичайно, до результатів лабораторного аналізу далеко, але я тобі і так скажу — кросівки нові. Відбитки малюнка на підошві дуже чіткі. Землі і багна не виявлено.
Не виключено, злочинниця взулася в під’їзді. Взулася і натягнула рукавички.
— Логічно. Якщо їй вистачило кмітливості перевзутися, то на рукавички розуму стало і поготів.
— Угу. Далі так. На килимовій доріжці пляма крові убитого. Крім того, один із країв мокрий. Певно, тіло поклали на цю доріжку і на ній перетягнули у ванну кімнату. Пам’ятаєш, чотири роки тому справу про убивство тренера з важкої атлетики, коли убивця, щоб полегшити собі транспортування трупа, теж використовував хідник?
— Пам’ятаю. Але наш убитий важить аж ніяк не сто тридцять кіло. Його можна було і на руках донести.
— Отож. Це ще один доказ на користь того, що убивця — жінка. Слабка, ніжна жінка з тридцять дев’ятим розміром взуття, — із кривою посмішкою зауважив Остап.
— Хай йому грець! — бувалий старшина Солодов, здавалося, був не на жарт здивований.
— Отже, хлопчики, слухайте мене, — судмедексперт Мераб Гербертович, хазяїн густого баса і власник колоритного грузинського акценту, зняв гумові рукавички й умостив своє важке тіло на дивані. — Наш гірський орел, Максим Гуняковський, приймав героїн…
— …і помер від передову, — продовжив Валерій, скорчивши скептичну міну.
— Не квап мене, кацо, — сердито сказав Мераб. — Він не вмер. Його вбили. Його вдарили по голові важким тупим предметом. Ви його, до речі, знайшли?