Він уже був готовий набрати номер, як знову зупинився.
— А як я їм відрекомендуюся в разі чого?
— Скажи, що ти референт. А краще — нічого не говори.
— І правда — не пішли б вони до дупи з такими запитаннями, — Руслан прикурив і став чекати, поки у фірмі «Серпент-Сервіс» візьмуть трубку.
Була рівно дев’ята ранку.
— Ну що?
— Ти знаєш, вони щось пояснювали про якісь залози, але загальний зміст такий, що ні. Ще не доставили.
— Отже, замовлення все-таки було! — зраділа жінка. — І коли вони його виконають?
— Сказали, що в суботу о сімнадцятій, як і домовлялися. Щось мені втирали про залози, які потрібно видалити, аби змія не була отруйною. Я так зрозумів, що це справа довга.
— Ах, так… — згадала жінка.
Для того, щоб отруйна змія стала безпечною, їй треба видалити залози і перев’язати протоки, по яких отрута підводиться до зубів. А це, фактично, хірургічна операція. Причому дорога. Але любителі всілякого гаддя йдуть на будь-які витрати. Клієнт належав саме до таких. Жінка знала, що у себе вдома він улаштував міні-зоопарк, під який відвів аж три кімнати із шести.
Отже, поки все йшло відмінно. У них у запасі було більше доби. План роботи з клієнтом став кристально ясний. Бракувало тільки декількох деталей.
— Скажи, Руслане, серед твоїх колишніх «боржників» не затесався торговець отруйними зміями?
— Ну… можна спробувати. Був там один, ветеринар, — посміхнувся Руслан.
— А пацана якогось організувати можеш?
— Це ще навіщо?
— Щоб він попрацював п’ятнадцять хвилин листоношею, а потім повернувся додому до мами і тата. І щоб нікому нічого не розповідав. Я йому добре заплачу, — додала жінка із широкою посмішкою.
— A-а, це… — зміркував нарешті Руслан. — Такий є. Там один циган, тримає цілий виводок таких. Жебрають у метро. Можемо одного на день ангажувати!
Коли Туполєв, відчинивши хвіртку, ввійшов у двір, Дарина Федорівна збивала олію.
По дворі снували вгодовані кури. Курчата і гусенята, накриті куполом залізної сітки, пощипували траву в мереживній тіні під розкидистою старою яблунею.
— Я, Дарино Федорівно, от у якій справі. Ви говорили мені, що чули голос жінки, яка приїжджала до Аліка в гості, коли вони грали на більярді.
— Чула, було таке.
— Я записав на магнітофон голоси дев’яти жінок, одна з яких могла бути тією самою, чий голос ви чули. Зараз ми з вами послухаємо плівку, і ви постараєтеся впізнати цю жінку.
— Ну… Якщо Бог дасть, упізнаю…
Туполєв увімкнув магнітофон.
«Аліку, це нечесно», — сказала Маргарита Литовцева.
— Ні, це точно не вона. Голос занадто хрипкий, низький. Той був не такий, — винесла вердикт Дарина Федорівна.
«Аліку, це нечесної» — сказала Інга Коробова.
Жінка насторожилася і попросила Туполєва перемотати плівку, щоб прослухати запис ще раз. Потім ще раз, але рішення винести так і не змогла. Коли Туполєв перемотав запис голосу Коробової уп’яте, він зрозумів, що завдання треба полегшити.
— Якщо ви не впевнені, ви просто скажіть, що цей голос може бути голосом тієї жінки. Якщо п’ять голосів здаватимуться вам схожими, так і скажіть, що всі п’ять. А може, цієї жінки тут узагалі немає. Не бійтеся нікого оббрехати. Адже «здається схожим» це і є «здається схожим».
Через годину Туполєв зробив у своєму записнику три позначки.
«Інга Коробова — дуже схожа»
«Діана Кулагіна — дуже схожа»
«Ірина Голубєва — схожа»
Сірий джип «Ніссан», що належав Аліку Хайдарову, Туполєв примітив ще з пагорба, по якому проходила дорога до «Метробудівника».
Авто стояло на піщаному березі водоймища, дверцята були відкриті навстіж, бокові шибки опущені.
На мальовничій галявині дубового гайка відпочивали двоє міліціонерів і якийсь молодик у джинсах. Туполєв одразу впізнав прапорщика Мілюгіна і сержанта Пащенка. Вони першими приїхали на виклик Дарини Федорівни минулої суботи. А третім, мабуть, був тракторист, доглянута і чиста машина якого стояла віддалік.
— Що в нас у кабіні? — запитав Туполєв, обходячи джип з усіх боків.
— Ми нічого не чіпали. На поверхні нічого особливого. Ну хіба що аптечка, плюшевий тигр під заднім склом і атлас автодоріг. Як звичайно, — відповів Мілюгін.
Усе це Туполєв бачив і сам. Покручений водою атлас. Зелений від твані тигр.
— А що в нас у бардачку? — він натиснув на важілець замка.
Усередині очікували свого часу одноразова скляночка, розкисла пачка сигарет «Житан» і целофановий пакет з оголеною дівою на боці. Туполєв обережно витяг його і подивився всередину. У пакеті лежали: ліцензія на носіння браунінга калібру 8 мм, видана Хайдарову А. Р., фірмова коробка патронів до цього ж пістолета і дві упаковки презервативів «Каприз». Самого браунінга не було. У коробці бракувало восьми патронів.