— Для початку два слова про результати спілкування з моїм колишнім чоловіком, — сказала Маргарита.
— Так, звичайно, це дуже цікаво, — чемно погодився Нержин.
— Виявилося, що Аркадій місяць тому склав заповіт на користь своєї нової дружини. Після його смерті контрольний пакет акцій «Золотого кореня» переходить у володіння Марини.
Маргарита замовкла. Зрозумівши, що більше вона нічого додати не хоче, Нержин посміхнувся:
— От уже, справді, «два слова»! А які з цього висновки? Адже головне — зв’язок Марини з Коржем, якщо такий взагалі має місце.
— Тепер у мене є всі підстави підозрювати, що такий зв’язок є, причому найінтимніший… Утім, можливо, усе це вимисли заздрісників Аркадія, і буде потрібна ретельніша перевірка.
— Добре. А де ж усе-таки обіцяні фотографії?
Маргарита підійшла до одного з комп’ютерів та кілька разів клацнула мишкою:
— Ось, дивіться. Аршкришер-молодший, директор фірми «Кетер».
Давидові на вигляд було років сорок. Він був у відмінній спортивній формі, на трьох із п’яти фотографій широко усміхався, на одній — обіймав повненьку смагляву жінку. На задньому плані маячили двоє охоронців явно кримінальної зовнішності.
— Ви говорите, це молодший, — задумливо протягнув Нержин, який не вловив ані найменшої подібності між худим великооким Аршкришером-медбратом з архівних фотографій і квітучим бізнесменом з Ізраїлю. — А чи вдалося зняти Аршкришера старшого?
— Так. Він поїхав у Нетанію разом із сім’єю свого сина. Ось він.
На екрані комп’ютера з’явився бадьорий стариган. Якщо це був той самий Аршкришер, йому зараз має бути років вісімдесят. Маленька люлька в зубах та відпрасовані білі штани і сорочка з коротким рукавом робили його подібним на відставного капітана далекого плавання. Тільки капітан цей, судячи з обличчя, був дуже похмурий, хитрий і мстивий морський вовк…
Аршкришер-старший був на сімох знімках. Нержин переглянув їх усі тричі, і з кожним разом той подобався йому дедалі менше…
— Це не він, — нарешті сказав Нержин. — Чоловік на цих фотографіях — не Ісак Аршкришер.
За його спиною розчаровано зойкнула Іра.
— Ви в цьому впевнені? — запитала Маргарита.
— Цілком, — кивнув Нержин. — Літа, звичайно, змінюють людей. І все-таки це не той Аркришер, якого арештували 16 червня 1953 року в Магдебурзі. Не та форма голови, інша форма вух, гостріше підборіддя. Утім, Маргарито, роздрукуйте мені фотографії. У мене зараз з’явилося ще одне припущення.
Розділ 33
Вона вимила руки і зачесалася.
— Піду водички вип’ю, — сказав Руслан.
Жінка відкрила секретер і дістала паспорт. Цієї миті у двері подзвонили.
Вона навшпиньках пройшла на кухню. Руслан завмер зі склянкою води у руці.
— Приготуй пістолет і йди у ванну.
— Я ні в кого стріляти не буду, — рішуче заявив Руслан. — Ліпше просто не відчиняй.
Жінка визирнула у вікно. На подвір’ї стояв тільки «Шевроле» Руслана. Це дещо заспокоїло її.
У двері знову подзвонили.
— Хто там? — рішуче спитала жінка.
— Карний розшук. Мені потрібно поговорити з вами, Діано.
— Здрастуйте, — привітався Андрій, переступаючи поріг. — Ви сама?
— Так, будь ласка, проходьте, — сказала Діана, зухвало дивлячись слідчому в очі. — Можете не роззуватися. Ви не проти, якщо я прийму вас на кухні? Я там дозволяю курити, а от у кімнаті — вибачте, ні.
— Добре, — погодився Андрій, проходячи на кухню. — Чаю запропонуєте?
— Так, звичайно, — Діана силувано усміхнулася. — Зараз тільки води наберу. У мене на кухні кран забитий…
Вона відчинила двері ванної. Руслан стояв з магнумом напоготові. Жінка відкрила кран холодної води і рішуче винесла Андрію вирок, провівши пальцем по своєму горлу.
Коли вона повернулася на кухню, Андрій, стоячи біля раковини, відкрутив кран. Потекла вода.
— Кран у порядку, Діано, — Андрій пильно дивився їй в очі. — Навіщо ви брешете?
— У ванній струмінь сильніший, — спокійно відказала вона і поставила чайник на плиту.
— Сядьте, — наказав Андрій.
Діана слухняно сіла.
Андрій витяг пістолет і підійшов до дверей ванної. У цю мить гримнув постріл. Куля пробила Андрію грудну клітку, відкинувши його на підлогу. Наступні дві кулі вгризлися в гіпсову стіну. Руслан ударом ноги розчахнув двері та вискочив із ванної.