Але який саме чоловік? Яка жінка? Обличь майже не розібрати. Усе червоно-зелене. Ні, від негативів пуття мало. Тим більше, що шефу на планерці хотілося б пред’явити щось більш істотне.
— От що, Ілля. Ви можете надрукувати мені те саме, що ви надрукували для Льоші?
— Про що мова! Почекайте п’ятнадцять хвилин — і фотографії ваші! — зрадів Ілля. — Зараз заведу машину!
Туполєв залишив студію у значно кращому гуморі.
У його руках тепер було п’ять ще вогких фотографій Аліка Хайдарова і Діани Кулагіної, які обідали в ресторані «Італійський гриль» у п’ятницю 20 червня.
— Я з міліції. Хотів би навести довідки щодо виданих віз. Можливо, недавно візи одержали громадяни, підозрювані в тяжких злочинах, — почав Полур’янов.
— Ми із задоволенням надамо вам всю інформацію, — запевнив Іцхак Коган, тридцятирічний чоловік із гривою рудого волосся і мідною бородою, дуже елегантно підстриженою. — Але нам потрібно знати, хто саме підозрюється.
— Веніамін Северович Корж, — чітко мовив Валерій.
— Немає нічого простішого, — Іцхак повернувся до комп’ютера й набрав прізвище, ім’я і по батькові на клавіатурі.
Чекати довелося недовго. Через хвилину Іцхак знову подивився на Валерія:
— У Веніаміна Северовича Коржа таки відкрита віза. Вже чотири з половиною роки. Зрозуміло, перш ніж її відкрити, ми наводили відповідні довідки в МВС. Нам повідомили, що Веніамін Корж чистий перед законом.
— А Діана Андріївна Кулагіна? — запитав Полур’янов.
Іцхак повторив ту саму процедуру, пильно дивлячись в екран.
— Ні, такої немає.
— Точно?
— Абсолютно. Комп’ютер брехати не вміє.
— Може, візу видано позавчора?
— Ні, навіть якби візу видали вчора за п’ятнадцять хвилин до закінчення нашої роботи, вона все одно потрапила б у базу даних. Усе, що було вчора, уже тут.
— Хіба ви вчора працювали?
— Ми ж посольство Ізраїлю. А в мене на батьківщині неділя — робочий день.
— Тоді скажіть, можу я подивитися документи на оформлення віз, виданих учора, чи для цього потрібен спеціальний дозвіл?
— Узагалі потрібен, але я ж розумію, що ви його все одно дістанете.
Іцхак передоручив Валерія турботам свого референта Бенджаміна. План був простий: він перегляне фотографії усіх, хто одержав учора візи. Може, серед них мигне знайоме обличчя з Клубу зразкових чоловіків? Чи з фірми «Сибірське хутро»? Чи з «Золотого кореня?»
Бенджамін відімкнув сейф і поставив на стіл шухляду з документами.
— Ось, це вчорашні, — сказав він і, тривожно покусуючи губу, залишив Валерія наодинці з документами.
І вже невдовзі Полур’янов побачив перше знайоме обличчя: Лідії Никифорівни, його шкільної вчительки ботаніки. Виявляється, її дочка Євгенія, котру він добре знав, вийшла заміж за громадянина Ізраїлю Ефроїма Бішкінзона і тепер проживала в місті Беер-Шева. «Ну Женька дає!» — подумав Валерій. Спогад про Євгенію Дюкову так глибоко затягнув його у минуле, що він ледь не пропустив ще одне дуже, знайоме обличчя.
Він довго дивився на фотографію звабної брюнетки і намагався зосередитися. Так він і просидів над паперами Олени Іванівни Коваль хвилин десять. Поки до нього нарешті не дійшло, що жінка, фотографія якої в нього перед очима, — Діана Кулагіна.
Розділ 36
Туполєв і Полур’янов доповідали Старикову довго і докладно. Дуже багато чого розкрилося буквально за останню добу. Колеги з інтересом переглянули принесені Туполєвим фотографії Кулагіної і розлютованого Хайдарова з «Італійського гриля». Але найцікавіше розповів на закуску Валерій. Виявляється, Кулагіна-Коваль збиралася вилітати сьогодні о 13–00 рейсом на Кіпр.
— Так, хлопці, попрацювали непогано, — сказав Стариков. — Шкода тільки, що Андрій підставився.
Стариков помовчав. І за хвилину продовжив:
— Аби остаточно упевнитися в гіпотезі Нержина, я сьогодні оформлю за своїм підписом запит в СБУ. Чи працював Корж у КДБ, і якщо працював, то яку посаду обіймав. Ну а ви, хлопці, дуйте в аеропорт. Сподіваюся, сьогодні ця справа і закінчиться.
Цієї миті у двері постукали.
— Увійдіть, — дозволив Стариков.
— Пане підполковнику, зведена оперативна інформація з міста за неділю, — сказав черговий, вносячи пухку папку.
— Так ми підемо? — запитав Туполєв, підводячись.
— Посидь, Володю, хвилинку, — жестом зупинив його Стариков. — Зараз підете. До літака Кулагіної ще дві з половиною години.