Людина, яка страждає духовним паралічем, може це усвідомлювати і бажати зцілитися, змінити своє життя, вийти з-під влади демонської, як про це сказано в оповіданні про розслабленого біля купальні Віфесда (див. Ів. 5.2-15). Кожен з нас або відчував таку розслабленість на собі, або спостерігав її серед оточуючих. Людина усвідомлює гріховність свого буття. Розуміє всю пагубність поганих звичок, пожадливостей плоті, злих вад свого характеру, які володіють нею. Але через параліч душі – розслаблення волі – не знаходить в собі внутрішніх сил для того, аби обірвати цей порочний ланцюг гріха, вийти з країни духовного рабства, встати на ноги й почати нове життя.
У даному випадку Євангелія розкриває нам найважчу форму духовної розслабленості – стан, коли вже зникає сама надія на зцілення, гасне бажання духовно оскопляти себе від плодів плоті, від плотських вад, від “лихої пожадливості та зажерливості, що вони ідолослуження” (див. Послання апостола Павла до колосян, 3.5), від звірячої своєї гордості, нелюбовності та агресивності.
В Євангелії від Матвія читаємо: “Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народились так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити – хай вмістить” (Мф. 19.12).
У буквальному розумінні тут мова може йти про чернецтво, про утримання від усього мирського, в тому числі й від подружнього життя. В духовному ж розумінні ці вірші є значно глибшими. Мова тут – про повне духовне обрізання негативного в людині. І є люди, які по благодаті Божій народжуються до святості, з дитинства живуть побожним життям (не останню роль тут відіграє спадковість – генетично затверджений “багаж праведності”, накопичена й примножена з роду в рід Господня милість благословляючим Його (див. Вихід, 20.5-6)). Є й такі, що “самі себе оскопляють ради Царства Небесного”, тобто зусиллями досягають царства Божого: працюючи над собою, плекаючи у серці своїм “віру, що чинна любов’ю”, ділами благочестя стверджуючи її. А є й такі, як оцей розслаблений, які потребують, щоб над їх уздоровленням попрацювала Церква, щоб їх до Господа принесли друзі, щоб ці друзі – самі віруючі й вірні – приклали до них свої руки, взяли їх на руки (руки біблійною мовою – то діла), духовно “оскопили” їх, приклали зусилля, аби ці заблукалі овечки знайшли дорогу до свого Пастиря.
Такими друзями були ангели Божі, що силою, власними зусиллями вивели сім’ю Лота з приреченого на знищення, занечищеного, проклятого Содому. У книзі Буття читаємо: “А коли зійшла світова зірниця, то ангели приналягли на Лота, говорячи: «Уставай, візьми жінку свою та обох дочок своїх, що знаходяться тут, щоб тобі не загинути через гріх цього міста». А що він вагався (духовна розслабленість. – Авт.), то ті мужі – через Господню до нього любов – схопили за руку його, і за руку жінки його, і за руку обох дочок його, (знову-таки “руки” – діла), і вивели його, і поставили поза містом” (Буття, 19.16).
Такими друзями можемо стати й ми з вами, якщо не пройдемо повз нещасних розслаблених, які знаходяться у темряві зовнішній цього занечищеного світу, який і є духовним Содомом – у темряві незнання Бога, холоді зневіри, в стані біснування бездуховності. Якщо прикладемо свої руки, прикладемо власні зусилля, аби принести страждаючих від духовного паралічу до чистого джерела милосердя й богопізнання (Віфесда єврейською – “Дім милосердя”), до тієї живої води слова Божого, що дає віру, яка “від слухання, а слухання – через слово Христове” (До римлян, 10.17). До того Вчення, про яке “Дух і Невіста (“Невіста” біблійною мовою – Церква. – Авт.) говорять: «Прийди!» А хто чує, хай каже: «Прийди!» І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо...” (Об’явлення, 22.17).
ЧАС ГОВОРИТИ
У сьому неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“Коли ж Ісус звідти вертався, ішли за Ним два сліпці, що кричали й казали: «Змилуйся над нами, Сину Давидів!» І коли Він до дому прийшов, приступили до Нього сліпці. А Ісус до них каже: «Чи ж вірите ви, що Я можу в чинити оце?» Говорять до Нього вони: «Так, Господи». Тоді Він доторкнувся до їхніх очей і сказав: « Х ай станеться вам згідно з вашою вірою!» І відкрилися очі їм. А Ісус наказав їм суворо, говорячи: «Глядіть, – щоб ніхто не довідавсь про це!» А вони відійшли та й розголосили про Нього по всій тій країні.
Коли ж ті виходили, то ось привели до Нього чоловіка німого, що був біснуватий. І як демон був вигнаний, німий заговорив. І дивувався народ, і казав: «Ніколи таке не траплялося серед Ізраїля!» Фарисеї ж казали: «Виганяє Він демонів силою князя демонів».
І обходив Ісус всі міста і оселі, навчаючи в їхніх синагогах, та Євангелію Царства проповідуючи, і вздоровляючи всяку недугу та неміч усяку” ( Від М атвія, 9 розділ, 27-35 вірші ).
Нам, служителям Нового Заповіту, ясно, що ті уздоровлення, які буквально сталися близько 2000 років тому, були записані в книгу насамперед для того, аби ми поглянули на них духовними очима, висвітлили через призму тих чудес наше сьогоднішнє життя – життя кожного з нас зокрема, а також суспільства і церкви в цілому.
Кого Господь зціляв у першу чергу? Народ Ізраїля, народ Божий, народ віри. І якщо ми є віруючими людьми то, відповідно, усе написане стосовно народу Ізраїля стосується й Ізраїля духовного – нас з вами, спадкоємців по благодаті Христовій Авраама, Ісака та Якова. Тож погляньмо на себе очима “здатних служителів Нового Завіту”, і спитаймо себе: чи бува не нагадуємо й ми часто-густо отих двох сліпців? Чи не страждаємо й ми духовною німотою, яка є наслідком бездуховності, біблійною мовою – біснування?
Два сліпці, що про них йдеться в Євангелії, символізують собою духовну сліпоту. Коли ми не просвічені світлом істини, не бачимо дороги до духовного царства (читай – до щастя), то нагадуємо отих двох сліпців. Двох тому, що щастя – це найповніше задоволення насамперед духовних, також і фізичних, матеріальних потреб людини. Сьогодні ж як фізична, так і духовна сфери життя людства (яке, до речі, у переважній більшості являється номінально віруючим, офіційно належить до тієї чи іншої конфесії) – знаходяться у сліпоті.
Ця духовна сліпота особливо гостро проявляється саме в сучасному духовному Ізраїлі – в сьогочасній номінальній церкві, церкві останнього періоду, зображеній у книзі Об’явлення святому апостолу Івану Богослову в образі Лаодикійської церкви – останньої з семи церков (див. Об’явлення, 3.14-22). Зокрема в 17-18 віршах цього розділу сказано: “Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на бачення істини, на розуміння волі Божої. – Авт.)». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий...” Кожна конфесія сьогодні пишномовно проголошує свою монополію на істину в останній інстанції, кожна ставить свої догмати (грецькою “догмат” – визначення істини) на перше місце, з презирством поглядаючи на інших; кожна закликає: “Прийдіть до нас, ми навчимо вас правди!” Однак самі будучи сліпцями не розуміють, що правда полягає в смиренні й любові; що істина – в одному слові: “Возлюби!” І хто не має цієї любові, хто не прозрів – той приречений брести позаду Христа й волати: “Господи, помилуй!”, “Боже, будь милостивий до нас!”, “Змилуйся над нами, Сину Давидів!..”
Що хочеш від Господа, о роде невірний й розбещений? Що вам іще дати? – запитує Господь. Я віддав вам найдорожче – Своє життя, вмерши за вас на хресті. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Євангеліє від Івана, 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога Правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Від Івана, 17.3). Замість того, щоб кричати як ті сліпці – увійдімо в дім серця свого разом з Ісусом, відкриймо двері сердець наших, зробивши їх храмами Божими (див. Перше послання апостола Павла до коринфян, 3.16). Бо стоїть Господь під дверима сердець наших і стукає: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду...” (Об’явлення, 3.20). Зробімо свій дім, серця свої, домом Господнім (див. Від Матвія, 9.28), і станеться нам згідно з нашою вірою. І очі відкриються нам, “і пізнаємо правду, – і правда нас вільними зробить!” (Від Івана, 8.32). І перестанемо бути сліпцями, що ведуть їх сліпі поводатарі, і не впадемо разом із ними до ями (див. Від Матвія, 15.14).