Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю... Прослав, Отче, Ім’я Своє!»
Залунав тоді голос із неба: «І прославив, – і знову прославлю!» А народ, що стояв і почув, говорив: «Загриміло!» Інші казали: «Це Ангел Йому говорив!» Ісус відповів і сказав: «Не для Мене цей голос лунав, а для вас. Тепер суд цьому світові. Князь світу цього (князь світу цього – сатана, – див. Послання апостола Павла до Ефесян, 2.2. – О. В.) буде вигнаний звідси тепер. І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (тут вказівка на розп’яття і на подальше прославлення – воскресіння і вознесіння на Небо. – О.В.).
А Він це говорив, щоб зазначити, якою то смертю Він має померти. А народ відповів Йому: «Ми чули з Закону, що Христос перебуває повік, то чого ж Ти говориш, що Людському Сину потрібно піднесеному бути? Хто такий Цей Син Людський?»
І сказав їм Ісус: «Короткий ще час світло з вами. Ходіть поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде... Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали». Промовивши це, Ісус відійшов, і сховався від них ... ” ( Від Ів ана, 12.12 – 36).
Свято Входу Господа в Єрусалим називається також Неділею Ваій (церковнослов’янською “ваї” – зелені гілки), Вербною та Цвітоносною Неділею, і в пам’ять того, що в Єрусалимі народ зустрічав Ісуса Христа з пальмовим віттям в руках, на ранішній службі роздаються вірним у церкві зеленіючі гілки верби, яка перша навесні прокидається від зимового сну.
В науці про богослужби, літурзіці, читаємо: “Початок свята сягає сивої давнини. Найдавніша вказівка на свято (від III ст. ) належить Мефодію, єпископу Патарському, який залишив повчання на цей день. В IV ст. свято звершувалося урочисто, як про це свідкує Єпіфаній Кіпрський. Багато святих отців IV ст. залишили свої повчання на свято Входу Господнього в Єрусалим. Починаючи з VII ст. багато хто з піснярів, такі як святий Андрій Критський (VII ст.), преподобний Козьма Маюмський, Іван Дамаскін (VIII ст.), Федір та Йосип Студити, імператор Лев Філософ, Феофан та Никифор Ксанфопул (IX ст.) прославили свято піснеспівами, які й нині співає православна церква у цей день”.
Тропар свята: “Загальне воскресіння перед Твоїми страстями запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже, тому ж і ми, як діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, Переможцеві смерті: Осанна в вишніх, Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє!”
ПРЕДТЕЧА
7 липня за новим стилем (24 червня за старим) православна церква вшановує різдво чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана.
Історію про благовіщення архангелом Гавриїлом священикові Захарії обітниці Божої щодо народження від нього й неплідної дружини його, Єлизавети, сина; також оповідь про покарання Захарії німотою за невірство його, та про відвідини Єлизавети родичкою її, Марією, майбутньою Матір’ю Господа нашого Ісуса Христа; так само й про саму подію народження Івана Хрестителя та найменування його в день обрізання – докладно викладає нам Святе Письмо (це перший розділ Євангелія від Луки). Ми ж розкриємо духовну символіку означеної буквально-історичної події.
Кого символізує, кого являє собою Іван Хреститель? Писання свідчить про нього, як про Предтечу Господнього. Як про того, хто передує приходу в світ (а духовно – в наші серця) Христа-Спасителя. Як про того, хто готує цей славний прихід: “Бо він той, що про нього сказав був Ісая пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе: В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!..” (Євангеліє Матвія, 3 розділ, 3 вірш).
Які ж “стежки” покликаний був рівняти Хреститель Спасів Іван? І в якій-то “пустелі”? Певна річ, мова тут насамперед про речі духовні. Адже пустиня, що в ній проповідував Іван Предтеча, це не просто буквальна пустеля, а насамперед “пустеля юдейська” – пустиня бездуховності народу віри. І місце знаходження її не навпрост на південному сході Юдеї, біля Мертвого моря, але в серцях народу Божого. І стежки ці – не буквальні стежки. Вони – суть перекручене розуміння Слова Божого, викривлене виконання волі Його, лицемірне й лукаве життя віруючих, проте не вірних, отруєних фарисейством синів духовного Ізраїля.
Чим же рівняв ці життєві дороги Предтеча Господній? Який “заступ” вклав у руки його Той, Хто шукає горливі серця, Хто обирає сумлінних і вірних пророків Собі, Хто покликує на просторах землі: “Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?” (див. Книгу пророка Ісаї, 6.8–9). Інструмент цей – бич викривальної проповіді, духовне очищення “купіллю водною Слова” (Послання апостола Павла до Ефесян, 5.26), – духовне ж хрещення покаяння.
“Тими ж днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустелі юдейській, та й каже: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!.. Я хрещу вас водою на покаяння, але Той, Хто йде по мені (Христос), потужніший від мене: я недостойний понести взуття Йому! Він хреститиме вас Святим Духом й огнем” (Від Матвія, 3).
Іван Хреститель називається Предтечею Господнім, бо хоча й був він “наповнений Духом Святим ще з утроби своєї матері” (Від Луки, 1.15), однак являвся служителем Старого Завіту, мався лишень передвісником Завіту Нового – провідником до Христа. Благодать Всесвятого Духа дається кожному на служіння його; служіння ж Іванове, хрещення його, носило підзаконний характер. Воно не було ще новозавітним служінням смирення й любові, але старозавітним – покори та страху.
Він хрестив (духовно занурював) підзаконних, які стали власне вже беззаконними, в очищаючій купелі Слова. Бо як фізична вода змиває з людини бруд тілесний, так і сльози покаяння сповна обмивають душі наші від бруду гріховного. Іван Хреститель очищав віру, повертав беззаконних до початку мудрості – страху Божого. Він воскрешав віру підзаконну, відновлював Старий Заповіт, готуючи народ віри до Завіту Нового. І недарма Сам Христос свідчив про нього: “Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя (він – найбільший серед підзаконних). Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього!” (Від Матвія, 11.11).
Безумовно, усі події священної історії Біблії – як Старого, так і Нового Заповітів – несуть в собі духовну інформацію, мають пророчий зміст як для усієї Церкви, усього людства, так і для кожної людини зокрема. Біблія – це Книга для нас і про нас, тому всі персонажі Святого Письма мають своє відображення в серцях наших, у нашому житті. “Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим... – Христос в нас, надія слави!” (див. До Колосян, 1.26–27).
Так, Христос – найсолодший мир, смирення Боже – в нас! В нас і Богородиця (духовний образ самозречення, символ цнотливого, чистого, праведного життя), і святі апостоли (Петро, Яків, Іван – це віра, надія й любов). На жаль, у кожному з нас присутні й негативні постаті Книги книг. Це і зрадливий Юда, і пильний дослідник “крамоли” Кайяфа, і Ірод – плотський наш розум, і Іродіада – гріховне, пристрасне життя. В нас же й Іван Хреститель, Предтеча Господній – емблема каяття, голос сумління, посольство Боже в серці людському...
Різдво Івана Хрестителя в духовному плані – ніщо інше, як пробудження совісті людської, голос “волаючого в пустині” наших сердець пророка Господнього. Неможливо спастися без покаяння. Неможливо прийти до хрещення Христового (смирення) без хрещення Іванового. Неможливо піднятись на вершину ліствиці, не зробивши перший крок. Покаяння – це і є перший крок до Христа, ключ до дверей самопізнання, щастя, свободи, – царства Божої благодаті. Це перша сходинка до віри смиренної, що чинна любов’ю. Покаяння з плодами самозречення – це “альфа”, початок спасіння нашого, початок духовного просвітління. Вершина ж його – то “омега”, любов досконала.