— Пробачте, але я це ім'я чую вперше...
— Дивно, — стенув плечима майор і відчув, як земля під його ногами закрутилася з швидкістю 30,27 км/сек. — Але свого часу, — опанував себе майор, — у Швейцарії ви познайомилися з доктором, якого звати...
— Жан де Лямур.
— Ви не помиляєтесь, Арнольде Івановичу?
— Ніскільки. Сьогодні вранці ми з ним зустрічалися «На висоті».
— Він англієць?
— Якщо мене не зраджує пам'ять, він швидше швейцарський француз...
— Дякую, Арнольде Івановичу. Тепер мені абсолютно все ясно.
Пострілюючи вихлопною трубою та збиваючи з дерев гусінь струменем синюватого диму, Квоччин мотоцикл набрав швидкість й помчав назустріч вечірнім сутінкам, які поволі розвішувала над планетою чарівна липнева ніч, настояна на липовому цвітові, споришу і подорожниках.
Канни і виноград
Такого диму, що висів того вечора в кабінеті майора Ситорчука над сейфом, не пам'ятають навіть ветерани райвідділу. Тому, коли поріг переступив полковник Шикун, майор упізнав його тільки по ході.
Ситорчук помітно хвилювався й попихкував люлькою, як паровоз, — сержант Квочка, який при своїй безвідповідальності був настільки точний, що по ньому звіряли годинник на міській ратуші, у такий відповідальний момент спізнювався.
— Не інакше, як з Квочкою щось сталося, — першим порушив тишу й субординацію ще малодосвідчений лейтенант Фостиков.
— Не інакше, — не без іронії зауважив полковник Шикун. — А чого ви мовчите, товаришу майор?
— Я думаю, — випустив на волю чергове кільце диму Ситорчук. — Боюсь, що полетіла прокладка в циліндрі...
— Ну, гаразд, — сідаючи на місце майора Ситорчука, мовив полковник Шикун. — Здогади залишимо на потім. Доповідайте, що тут у вас сьогодні сталось і чому я про це дізнався від сторонніх людей, — не без докору закінчив полковник.
— Бачите, Іване Андрійовичу, — Ситорчук витяг люльку й заходився набивати її черговою порцією тютюну «Козацький характер». — Ця справа спочатку мені видалася такою дріб'язковою, що я не хотів турбувати вас. Тим більше у неділю...
— У нашій роботі нічого не буває дріб'язкового. Навіть недокурків, — кинув репліку полковник Шикун.
Та майор Ситорчук удав, що не почув, і вів далі:
— Ця, на перший погляд, банальна історійка згодом перетворилася в таку карколомну й заплутану, що якби не формула з теорії відносності, нам би її за день не розв'язати. Все почалося з того, що професор Шлапаківський замовив у книгарні «Фоліант» масу книг наших живих класиків, — майор на мить зупинився. — Подайте, лейтенанте, товаришеві полковнику список замовленої літератури, — звернувся Ситорчук до Фостикова.
Поки полковник Шикун уважно вивчав список, майор устиг припалити свою люльку від запальнички харківського виробництва.
— Такий несподіваний поворот, признаюся, страшенно занепокоїв нас. Черговому літературному скандалові не минути, гадали ми. Усім відома так звана «ганебна» бібліотека професора Шлапаківського, і раптом — у ній найкращі книги. Парадокс! Паралельно з тим, на день раніше, сталася й інша подія — з в'язниці втік відомий плагіатор чужих думок та ідей Сіроштан, він же поет Артур і мандрівний оперний співак Толя Жванчик. Зі слів водія таксі 24-48 мені легко вдалося встановити, що Сіроштан, висловлюючись морською термінологією, кинув якір у дівиці легкої поведінки, відомої дармоїдки Соні Білобрисової. Ця особа належить до числа тих, про яких у народі кажуть, що за тридцять срібних і рідного батька продасть.
Сіроштаном і Білобрисовою я планував зайнятися завтра. Мені потрібно було негайно зустрітися з професором Шлапаківським і вияснити, чому він раптом зрадив свою звичку — перестав збирати для своєї бібліотеки найгірші книжки року і перейшов на класиків. Але професор несподівано для нас, а також, як вияснилося, і для себе щез. Не знайшли ми його ні вдома, ні в бані, куди нас всіх посилала Парфенона Микитівна. Опинився він, як згодом я дізнався, аж у Будапешті.
А тут ще Квочка приносить у рюкзаку собачу голову, яка схожа на професорового Цуцика більше, ніж Цуцик сам на себе. Це нас ледве не збиває на хибний шлях...
— Що це за голова? — перервав його полковник Шикун.
— Голова — річ чисто випадкова, — афористично відповів майор. — До нашої справи вона мала дуже віддалене відношення. Її поцупив Сіроштан у якогось дядька, який віз голову у ветлікарню на аналіз. Сіроштан гадав, що то рюкзак Шлапаківського, і викрав. Це нам дало можливість схопитися за голову й вийти на правильний шлях.
— Що цікавило Сіроштана у професорському рюкзакові?
— Дві речі: власна фотокартка Сіроштана і фейлетон, у якому, звертаючись до письменників, Шлапаківський писав: «Стережіться Сіроштанів!» — Люлька раптом погасла. Полковник заплющив очі. Майор тим часом вів далі: — Ідентичність цієї голови з головою Цуцика привела нас на квартиру професора Шлапаківського. І тут виявилося, що безвідповідальність Квочки несподівано стає тією зв'язуючою ланкою, якої нам так бракувало в ланцюгу: у квартирі Шлапаківського я раптом помічаю канни й виноград. Це мені сказало більше, ніж Голубей сказав Квочці. — Майор зробив паузу, щоб перехопити трохи свіжого повітря. — У кожного є свій стиль, свій почерк і свої звички — сателіти. Такі звички інколи супроводжують людину все життя, як риби-лоцмани акул. Бо життя, як сказав Аміель, є не що інше, як тканина із звичок. Така звичка-сателіт є і в Сіроштана — це канни й виноград. Він не може її позбутися, як злочинець відбитків пальців чи татуювання.
— Коротше, будь ласка, — перебив Ситорчука полковник.
— Коротше, йдучи до своєї чергової жертви, Сіроштан завжди купує канни й виноград. Він у них вірить, як стара діва у гороскоп. Канни й виноград — ключ Сіроштана до жіночих сердець, а для нас, криміналістів, — візитна карточка. Він чудово співає і своїм співом зачаровує коханок, як сирени Одіссея...
— Давайте без порівнянь, — полковник трохи недолюблював майора Ситорчука, як це часто буває, коли підлеглий викладає думки трохи закучерявлено, часто козиряючи набором образів і цитат.
— З собачою головою все зрозуміло: вона відпадає. Квочка йде по сліду дядька і втрачає Сіроштанів слід. Хто грабує касу, та ще в який спосіб? Сіроштан, товаришу полковник.
У кабінеті раптом запала така тиша, якої тут не бувало навіть у відсутність господаря.
— Тут знову свою подвійну роль зіграли канни й виноград, — майор глибоко затягнувся й безпричинно важко зітхнув. — Не маючи виходу з зали для транзиту пасажирів, Сіроштан, червоний, спітнілий, захеканий, з квітами й виноградом у руках заскакує в касу. «Ви до Люди?» — запитала його касирка-роззява. «Так», — не розгубився Сіроштан. «А вона чекає у буфеті. Я зараз її покличу. Вона вже думала, що не діждеться вас». І касирка побігла вниз. Канни й виноград тимчасово рятують Сіроштана. Але вони ж і видають його. Він залишив їх у касі.
— Для кого він їх купував?
— Для Парфенони Микитівни.
— Який зв'язок між Білобрисовою і цією матроною?
— Ніякого. Вони навіть не знайомі. Але Білобрисова інколи виступає на сторінках періодики з дешевенькими статейками. Видає себе то за науковця, то за газетяра, залежно від товариства і вигоди. У п'ятницю, завітавши до редакції «За літературні кадри», вона цілком випадково дізналася, що професорові Шлапаківському замовлено фейлетон на її давнього знайомого — Сіроштана. У суботу поет Артур несподівано прийшов до Білобрисової і опинився в її обіймах. Білобрисова розповіла йому про фейлетон і фотокартку. Сіроштану ще бракувало тільки фотографії на шпальтах такої популярної газети, як «За літературні кадри». У Сіроштана злість подвоюється. Підла дівиця підливає масла у вогонь: запевняє поета Артура, що він і до в'язниці потрапив через професора Шлапаківського, який нібито розкрив його плагіат. Так Білобрисова чужими руками вирішила загребти жар і відплатити професорові Шлапаківському за те, що він свого часу розкритикував її недолугу рецензію. Розлючений Сіроштан купує букет каннів і кілограм болгарського винограду «дамські пальчики» й телефонує на квартиру Шлапаківського. Дізнавшись, що професора немає вдома, він рушає до Парфенони Микитівни з надією знайти фейлетон і свою фотокартку в кабінеті професора й викрасти. Арнольд Іванович — теж раб своїх звичок: щонеділі ходить у парилку, а після лазні полюбляє в аеропорту поласувати таранею і, як він каже, «гальбою бочкового пива». Вручивши розчуленій Парфеноні Микитівні канни й виноград, Сіроштан запевняє її, що він щойно з газети «За літературні кадри», де чекають на черговий фейлетон Арнольда Івановича.