— Це вже цікаво. В такому разі я хотів би ще раз поїхати з вами на дачу...
— Я до ваших послух, капітане, але тільки завтра. У мене ще репортаж у номер...
— Сподіваюсь, не про нашу зустріч? — примружився капітан. — Щось на зразок: «Капітан Дубль ще сумнівається». Га?
— Ні, капітане. Дозвольте вам потиснути руку й відкланятися...
— У вас, Рифе, багато від батька... Я правильно зрозумів?
— Кажуть, більше від матері...
— Ви можете на секунду затриматися? Буквально на хвильку? До вашого приходу я не сумнівався, що ваш батько сам накинув собі зашморг на шию... Але тепер... — капітан хутко набрав номер.
— Судмедекспертиза?.. А, це ти, Максе? Привіт! Слухай, тут у мене синок повішеного... Він упевнений, що батька повісили... Ти в це не віриш? Я також, але він стверджує. На чому ґрунтується підозра, питаєш? Та так, є кілька фактів... Аналізів ще нема?.. Жаль... Ти б забіг, Максе, я хотів дещо уточнити... У мене також сумнів закрадається... У тебе ні? Ну що ж, час покаже... Може, парі на ящик коньяку? О'кей! — він поклав трубку. — Судмедексперт Максим Череватенко також певний, що ваш батько власноручно накинув зашморг на шию... У нього свої аргументи, і досить вагомі, щоб з ними не погодитися. Боюсь, Рифе, що ми з вами парі програємо...
Риф витягнув записничок, мовчки подав капітанові свою візитку:
— Телефонуйте. У будь-який час я до ваших послуг, капітане.
Розділ II
— У стилі Людовіка Тринадцятого, — задумливо мовив капітан Дубль, ще здалеку оглядаючи оригінальну будову, чимось схожу на знаменитий київський будинок химер і водночас на древню фортецю: з вежею, з геральдичним гербом у вигляді флюгера.
Будинок ховався між старими соснами, акуратно підстриженими під евкаліпти і зонтикові акації, стіни його обвивало пожовкле листя австрійського плюща. Між чотирма бійницями, на яких так бракувало хоча б бутафорських гармат, виструнчився у плавному вигині золотавий штахетник. Він надавав дахові маленької фортеці особливого колориту. Фортеця сиротливо стояла на пагорбі над невеличким озером.
— У стилі Людовика Чотирнадцятого, — по хвилі поправив Риф. — Принаймні, батько сам так казав...
— Не сперечатимусь, — погодився капітан. — На Людовіка я не дуже розуміюсь. Хоча вони також мертві... Але це вже справа Макса...
Судмедексперт криво посміхнувся, щось занотовуючи до свого блокнотика.
— Рифе, — звернувся він до сина небіжчика, — у вас випадково не збереглися креслення батькового будинку?
— Випадково збереглися... Хоча батько категорично відмовляв усім, хто його про те просив. Хотів, аби хоч дача залишилася оригінальною. Якщо вже пам'ятникам не судилося... Він дуже пишався будинком, казав, що це його найкращий останній витвір. Так воно й вийшло...
— Після вас, — посміхнувся судмедексперт Череватенко, вкладаючи в свої слова ледь помітну іронію.
— Звичайно! — підтвердив Риф, навмисне не помічаючи іронічного змісту. — Це він також казав. Ви його майже процитували. Але я дещо раніше створений...
Подарований міліції американцем українського походження німецький «Опель», за кермом якого сидів сержант Ягідка, буквально влетів під арку, що повисла у плетиві пізнього осіннього винограду, досі не зібраного. Риф вийняв з сумки ключі від дачі й пішов зеленою алеєю між низькорослим самшитом (також акуратно підстриженим, як у ботанічних садах), тисом і туями.
— Скажіть, Рифе, — зупинив його капітан Дубль. — У батька є автомобіль?
— Так.
— Але я не бачу гаража...
— Це ще одна витівка батька: його навіть слідчому тут нелегко знайти... Але це саме той аргумент, який свідчить, що батько не сам повісився...
— Цікаво, — знову посміхнувся Максим Череватенко.
— Цікавого мало, — спалахнув Риф.
— Пробач, синку, — розвів руками судмедексперт. — Слово-паразит. Вилетіло — не впіймаєш.
Риф відчинив двері. Вони увійшли до передпокою. Саме тут Панчук-Ковалевський-старший накинув собі на шию зашморг і вибив сам або хтось допоміг йому вибити з-під ніг табуретку, яка так і залишилася лежати перекинутою. Риф зняв шкіряні рукавички й недбало кинув їх на крісло-гойдалку, що стояло перед каміном. Але не попав. Капітан Дубль підняв їх з підлоги і поклав у крісло...
— Ви завжди ходите в рукавичках? — раптом запитав він.
— Тільки восени і взимку. А що ви цим хочете сказати?.. Не знайшли відбитків пальців?..
— Не гнівайтесь, Рифе, Ви так легко запалюєтесь... Асоціативне мислення. Це моя радість — і моя біда...
— Не можна, капітане, усіх підряд підозрювати. Невже ви припускаєте, що вбивця сам просить знайти вбивцю? Якщо припустити, що батька повісив я... Адже людина, яка його повісила, була йому чимось близька, принаймні, він їй довіряв. Спокійно сидів... Навіть писав прощальну записку, прохав нікого ні в чому не звинувачувати, не шукати злочинця. «Злочинець я». Але ці два слова з батькової записки...
— Ви даремно гарячкуєте, Рифе. Саме в цьому полягає маневр злодія, який кричить: «Ловіть злодія!»
— Це ви серйозно?
— У принципі — так. Конкретно? Конкретно ще нічого не можу сказати. Я просто відповідаю вашій молодості: у нашій справі не можна нічим нехтувати. У моїй практиці були й такі вбивці... Убивці, які потім звертаються до слідчого, щоб із самого початку на них не впала підозра...
— Припустимо, ви підозрюєте мене. Припустимо, що я злочинець, котрий приходить на місце злочину. Яку ж мету я ставлю перед собою у даному випадку? Де логіка? Адже я вже знаю, що ви не збираєтесь порушувати кримінальну справу, бо майже на сто відсотків упевнені, що батько накинув зашморг на себе сам...
— Так! Я це й зараз стверджую. Рифе. Так, сам. Але не виключено, що під тиском дорогої йому людини... Людини, для якої йому не жаль навіть власного життя... Такою людиною у цьому світі, наскількі мені відомо, є тільки ви, Рифе... Ви ж, якщо не помиляюсь, одинак?
Вродливе обличчя юнака вкрилося плямами, пухленький рот скривився, очі запалахкотіли ненавистю.
— Ви багато собі дозволяєте, капітане! Я вас зараз викину геть з батькової дачі і не подивлюсь на ваш авторитет. Я сам займусь слідством і доведу вам, що...
Капітан підійшов до молодого журналіста, заспокійливо обняв його за плечі і чисто по-батьківськи сказав:
— Синку, ти мене питав про мою практику. Я тобі спокійно відповідав. Якщо ти стверджуєш, що це вбивство, а я тепер також схильний думати, що це так...
— А я не впевнений, — перебив Череватенко. — Я зараз вам обом доведу протилежне.
— Що ж, викладай! Ось стіл перед тобою. Як бачиш, також у стилі Людовіка XIV...
— Одержали аналізи, Алекс, — звернувся він до капітана Дубля. — Я б не хотів говорити при синові...
— Вважай, ти вже сказав.
— У нього був... СНІД! Ота чума двадцятого віку й примусила його накинути зашморг на свою шию. Перев'язати спокійно собі рот, щоб не вивалився язик. Він же належав, ти сам кажеш, до естетів... Він волів навіть після смерті мати привабливий вигляд... Що ти тепер скажеш на це?.. Ти любиш себе ставити на місце інших. Поміняйся ролями, Алексе. Що б ти вчинив на його місці, якби тобі раптом, не доведи Господи, сказали: капітане Дубле, у вас СНІД? Га?!
— Важко сказати, — зітхнув приголомшений Дубль.
— І все-таки? У тебе ж асоціативне мислення, ти вмієш уявляти...
— Не знаю, Максе. Але боюся, що ти маєш рацію... Я, мабуть... повісився б...
Риф упав у крісло, затулив обличчя руками.
— Цього не може бути, — нарешті прохрипів він. — Але якщо, припустимо, й так... Звідки він міг знати? Він що — перевірявся?..
— Це завтра перевіримо ми. Принаймні, спробуємо... Хоча це й дуже важко... А ви, Рифе, й після цього факту наполягаєте на своїй версії? — сухо уточнив капітан.
— Так! Наполягаю, — істерично відповів Панчук-Ковалевський-молодший.
— Ви в усьому такі вперті? — майже глузливо запитав капітан.
— Це в мене від батька: довести будь-якою ціною усе до кінця...