— Що ж, валяйте... На нас чекає ящик коньяку... Ти не забув, Максе, про парі? — звернувся він до Череватенка. — Бо мені не так легко розкошелитися на ящик коньяку за нинішніх цін.
— Не поспішайте, капітане. Ящик буде наш. Я вам відкрию секрет, — підвівся Риф.
Нервово міряючи колишню батьківську світлицю з гарним французьким каміном — копією каміна президента Франції, яку Ковалевський-старший сфотографував з екрана телевізора. Сам сфотографував і сам зліпив його. Зовні камін мав нібито імпозантний вигляд, а ось кімната скидалась на музейний салон мистецтв, де замість оригіналів зібрані самі репродукції.
— У чому ж полягає ваш секрет, Рифе, якщо не секрет? — скаламбурив капітан Дубль.
— У двох речах! — Риф розкрив сумку і витягнув звідти великого, як про себе назвав його Дубль, фортечного ключа. — Ось ключ до вбивства! Це — запасний ключ від батькового гаража. Він зберігався у мене вдома. Другий ключ — у батьковій автомашині, в гаражі. Гараж тут, під нами. А ви питали, де ж гараж...
— Тут? — перепитав Череватенко.
— Так, тут! Ви, до речі, сидите на ньому. Ну, не зовсім на ньому, але над входом. Відсуньте крісло й відкиньте килим, лікарю!
Максим Череватенко слухняно взявся виконувати його пораду.
— Бачите отвір у підлозі? — нетерпеливився Риф.
— Так.
— Це отвір для ключа...
— Для того, що у ваших руках?..
— Ні, для того, що на в'язанці, де й усі ключі — від брами, од вхідних дверей, від решітки на другий поверх, яка на ніч зачинялась. Проведемо експеримент?
— Ви нас заінтригували, Рифе. У вас таки є щось від батька...
Відкинули ляду, до якої були прикріплені сходи у вигляді гармошки. Риф повернув чорну ручку вмикача — у підземеллі спалахнуло світло. Вони опустилися в коридор з добрим десятком ніш, в яких зберігалися яблука на зиму, картопля, буряки і кілька ящиків червоного вина. Г-подібним зигзагом пройшли по підвалу — і раптом помітили у його кінці бокс, посеред якого стояв чисто вимитий автомобіль марки «форд».
Риф відчинив дверцята автомашини. Потім узяв принесений з собою ключ, поклав його у бардачок автомобіля.
— Ось тут, на цьому місці, мав лежати такий самий ключ... Його тут нема. Він зберігався завжди тільки в цьому місці...
— Чому ж не в кишені батька? — недовірливо гмукнув Дубль.
— Я вам поясню, капітане. Ви бачите оцей внутрішній замок з труб поперек дверей? У ці труби входить металевий засув. Ось так. Берете за цю ручку і зсередини зачиняєте двері гаража. А коли авто виїжджає, засувом ззовні ви аж ніяк не зачините дверей гаража... Бачите? Вам потрібен саме той ключ, що я приніс. — Вони вийшли на вулицю і опинилися на протилежному боці від центрального входу...
— Це «чорний» хід? — уточнив Череватенко.
— Можна сказати й так... Батько заходив на дачу і міг у будь-яку хвилину непомітно вислизнути з неї. Тепер спробуйте зачинити двері гаража. Вам без цього ключа не вдасться. Хіба що підкладете під двері камінь. А ці двері зачинялися тільки ззовні ось оцим ключем... Щоб вийти з гаража і залишити автомобіль, що й зроблено злочинцем, потрібно забрати ключ із собою. Інакше ви гараж не зачините. Я зрозуміло пояснюю?..
— А чому не можна увійти в гараж і вийти з центрального входу?
— Це неможливо, лікарю. Розумієте, тут односторонній рух. Для того, щоб увійти на дачу через гараж, потрібно або ззовні перепиляти сталевий засув з нержавіючих труб, або його міг вам відчинити тільки зсередини господар чи гість. У цьому випадку не треба користуватися ключем. Зсередини ж гараж відчиняється руками...
— Зрозуміло! — після довгої мовчанки й міркувань обізвався капітан Дубль. — У батька було два ключі?..
— Ви мене знову підозрюєте? Так, два. Не один. Ключі мають властивість губитися...
— У гаражі ви шукали?
— Я перевернув тут усе догори дном... У автомашині також. Я перевірив усі сидіння, килимки — ключа ніде нема... Ключ, швидше за все, он у тому болоті. Злочинець вийшов, зачинив за собою двері, а ключ жбурнув у воду. А може, викинув десь по дорозі... Шкода, що надворі осінь — я порадив би вам знайти того ключа, якщо ви хочете повірити в мою версію. Ви її, мабуть, уже в душі охрестили журналістською?
— Чому ж, логіка в цьому є... Варто б пошукати відбитки пальців і тут. Я бачив, у ящику з вином бракує однієї пляшки... Годилося б пошукати ще й порожню пляшку з етикеткою «Старий замок». Батько любив добрі вина чи гарні етикетки?
— Швидше за все... етикетки. Але найчастіше він любив поєднання того й іншого...
— Наскільки я зрозумів, — вів далі капітан Дубль, — ви збиралися показати нам ще один «ключ до вбивства» вашого батька...
— Так, капітане. Але він не у мене... І не на дачі!
— Де ж, якщо знову ж таки не секрет?
— Десь у вас, капітане.
— У мене?! — капітанові брови здійнялися аж на чоло.
— Так, капітане!
— Рифе, — посміхнувся, оговтавшись, Дубль. — Якщо ви й далі так зі мною будете бавитися, боюсь, що я почну агітувати вас іти до мене в підручні. Стажером ви ж не погодитесь, правильно я кажу?
— Чому, капітане? Погодився б. Але в мене інша професія. Я журналіст — і найближчим часом не збираюся її міняти...
— І що ж за ключ у моєму кабінеті, Рифе?
— Петля, капітане. Зашморг, який задушив мого батька... Мого батька і мою матір.
— Матір?! Давайте пройдемося. Бо мені стає жарко на цьому холоді, — капітан, підходячи до озера, рвучко обернувся до Панчука- Ковалевського. — Ви сказали — матір?
— Так, капітане, матір...
— Ми маємо повернутися тим самим шляхом назад. Максиме Івановичу, — звернувся Риф до лікаря. — Якщо батько брав автомобіль, то він зачиняв ключем двері, а тоді назад так само в'їжджав і потрапляв на дачу тільки через чорний хід...
— Я нічого не второпав! Це не для мене, — промимрив Череватенко і похитав головою. — Алексе, ти все зрозумів?
— Щодо входу і виходу, то все... А от щодо смерті вашої матері, Рифе... Чому ж ви досі про це мовчали?..
— По-перше, капітане, — Риф зачинив зсередини двері гаража на засув, ключ поклав у батьків автомобіль. — Ви мене про матір не питали: є вона у мене чи нема?
— Я гадав, що та жінка, котра була на похороні, — дружина вашого батька... Отже, ваша мати...
— Та жінка — коханка, капітане. Коханка мого батька... Він тільки мав узяти шлюб з нею. То Катерина Дашкевич. Мати ж моя повісилась десять років тому, коли мені виповнилося п'ятнадцять. Так само 7 листопада — і на тій самій мотузці, яка десять років тому щезла з нашої дачі і, мабуть, тільки батько знав, де вона. І рівно через десять років, так само 7 листопада, на ній повісили його самого...
Капітан витер піт з чола. Ще вчора він був переконаний, що ця справа його зовсім не цікавить, навіть дещо дратувався, що цей настирливий журналіст, як і більшість родичів у таких випадках, намагається довести, всупереч очевидним фактам, що небіжчик — зовсім не самовбивця, а жертва зловмисників. Психологічніше легко пояснити: якщо людина з власної волі йде з життя, тінь громадського осуду мимоволі падає на близьких — довели, мовляв... Ось знайдеться заповіт скульптора Панчука-Ковалевського (якщо, звісно, його не знайшов син), Макс Череватенко дасть висновки судмедекспертизи і всі крапки над «і» будуть розставлені, можна закривати справу... Однак події набували несподіваного, ба! — навіть карколомного розвитку, мов у детективному романі. «Ну що ж, попрацюємо...», — зітхнув капітан Дубль і сів у авто, ще не знаючи, що за кілька годин йому знову доведеться повернутися на відлюдькувату дачу, але вже без сина небіжчика...
Розділ III
Жіночий санаторій «Лель», куди під вечір прибув капітан Дубль, розташувався у сосновому гаю, недалечко від дачі Панчука-Ковалевського. Головного лікаря санаторію він зустрів біля першого ж корпусу. Молодий, закоханий у себе й свою посаду, Едуард Аркадійович зустрів його не зовсім привітно. Пильно і безцеремонно розглядав відвідувача своїми сірими маленькими очицями, в яких, крім нахабства і пихи, капітан не прочитав нічого. Крізь густу бороду і вуса, що закрили майже все обличчя головлікаря, воно й не піддавалося описові. Перше враження капітанове: ця бородата істота без носа, рота і вух трохи нагадує людину, але точніша їй назва — начальник. Капітан Дубль з практики знав, що з такими краще одразу вести розмову відверто. Інакше тебе довго сприйматимуть за чергового прохача і замість того, щоб уважно вислухати, міркуватимуть, яку ж вигадати причину, щоб заздалегідь відмовити. А капітан Дубль і справді дещо збирався попросити у головлікаря. А саме: зібрати відпочиваючих — грибників та любителів лісових прогулянок поза межами санаторію. Ще точніше, тих, хто одразу після сніданку, десь приблизно до обіду 7 листопада, прогулювався чи намагався знайти гриби у районі дачі скульптора Панчука-Ковачевського. Таких виявилось майже пів санаторію.