Слідчий нічого не приховував від санаторників. Він розповів про трагічний випадок на дачі, про те, що господар, на думку судмедекспертизи, повісився близько одинадцятої години ранку. Але є й інша версія: його могли спочатку задушити, а потім уже груп підвісити до гачка на стелі, імітуючи самовбивство.
Зала гула. Все це свідчило про те, що для них смерть скульптора — новина. Голосно почали пригадувати, хто кого бачив, але конкретно ніхто нічого не міг сказати. Капітан Дубль припускав, що невідомий, вийшовши з дачі Панчука-Ковалевського, піднімався до траси через пагорб від озера, міг, видудливши пляшку вина, пожбурити її в кущі. Він у деталях намалював цю картину — і не помилився.
Несподівано піднялась уже немолода жінка. Власне, вона підняла високо руку, разом із своєю не середньої ваги статурою, ніби намагаючись зірватися з місця і вискочити з одягу.
— Я бачила цього хлопця. Високий, худий, чорнявий... У рукавичках, без шапки. З випнутими татарськими вилицями і великими опуклими очима...
Зала затамувала подих. Усі, як на екскурсії, не приховуючи вогників заздрощів ув очах (от, мовляв, пощастило) дивилися на свою колегу-курортницю, яка так пізно збиралась народжувати і тут нині виходжувала майбутнє дитя під наглядом спецлікарів, аби не почалися передчасні пологи з небажаними наслідками.
— У що він був зодягнений?..
— На ньому була яскраво-голубого кольору куртка-плащовик. На шиї — червоний шарфик... Джинси, кросівки... Високий, худий... Руки довгі... Долоні широкі, лапаті... Пив з пляшки на ходу. А випивши до дна, викинув пляшку... Вийшов на трасу і проголосував. Автомашини довго не зупинялися. А потім пригальмувала якась іноземна автомашина — у марках я не розбираюся, але номери у неї червоні, та ще й не по-нашому написані...
— Хоч одну цифру чи літеру запам'ятали?..
Жінка заперечливо похитала головою:
— Ні. Тільки мені здалося, що він з кабіни озирнувся і так зле подивився на мене. А, може, мені й привиділося. Може, все це я собі надумала. Не знаю... Тільки його очі навіть наснились мені... Такі великі, опуклі. Ніби він хворий на зоб... Чи при яких там хворобах очі майже на лоба вилазять і блищать?..
— Де викинув пляшку — можете показати?..
— Аякже! Він закинув її за кущ глоду...
Капітан подякував усім і вийшов з Анастасією Іванівною за територію санаторію «Лель». Пляшка з етикеткою «Старий замок» київського горілчано-винного заводу справді лежала ціла і неушкоджена: хоч бери і до пункту прийому склотари... Капітан вийняв носовичка, хоча наперед знав: слідів ніяких. Та все ж служба є служба...
Дубль перехопив погляд Анастасії Іванівни й озирнувся. Від дачі Панчука біг, якщо цю імітацію можна так назвати, сержант Ягідка. У завжди стриманого капітана несподівано почастішав пульс: знав-бо, що сержант так просто не бігтиме.
— Невже знайшли?!.
— Достеменно так. Ви не повірите... З першого заходу! Тільки закинули «зонт», підняли — і я одразу помітив знайомий ключ. Точно такий, як синок показував.
— Я вас вітаю, сержанте, і дякую!
Капітан присів на переднє сидіння автомобіля, дверцята якого були відчинені, й замислився. «Йду начебто по сліду Рифа. Так, дивись, недовго й на мілину сісти. Щось дуже все легко і просто. Ніби не я розслідую, а розслідує за мене Риф… а мені тільки підказує, куди йти і що робити. Я нібито його сліпий виконавець... Підозріло все це...»
— Ну що, сержанте, збирайте бригаду — і поїхали... Поки що нам тут робити нічого, — наказав капітан.
Троє хлопців-міліціонерів, які у вільні від служби дні, за деякою інформацією, час від часу закидали сітки у дикі озера, закинули таку сітку і цього разу, і досить успішно: «ключ до вбивства» лежав на колінах у капітана.
— А ви молодці! — похвалив їх Дубль.
— Ми й не таке, шеф, витягуємо, — похвалився один з них. — У моїй практиці траплялося, як золоту обручку з Дніпра витяг. З самісінької глибини...
— Парасолькою, Лантух? — поцікавився Дубль.
— Що ви, пане капітане... — ображено мовив міліціянт. — Спінінгом!
— Золотий у тебе спінінг, Лантух! — посміхнувся Ягідка.
— Руки золоті, пане сержант!
— З мене кожному по пляшці, якщо ви усі троє зараз сядете на телефонні апарати і ударите по кількох міжнародних дзвінках. Маю на увазі усі київські посольства. Мене цікавить одне: чий автомобіль іноземної марки з червоними номерами 7 листопада зранку, ближче до обіду, повертався до Києва з боку Обухова... Переможцю — сувенір за принципом «американки», тобто сам замовляєш марку коньяку...
— Ви сьогодні щось щедрі, пане капітане...
— Ти мене знав скупим, Лантух?..
— Та ні... Але, кажуть, якщо у вас успіх на роботі — ви половину своєї зарплатні на преміальні витрачаєте.
— Правильно, Лантух. Але це поки що слова. Я хотів би, щоб ти сам пересвідчився в цьому...
Повернувшись до управління, капітан Дубль насамперед зателефонував до Спілки художників. Трубку зняв відповідальний секретар спілки.
— Мене цікавить два питання, — відрекомендувавшись, чітко рубонув капітан. — Де розташована майстерня, якщо така існує, скульптора Панчука-Ковалевського?..
— Ковалевського-Панчука, — чемно поправив відповідальний секретар. — Нині вже, на жаль, покійного.
— Абсолютно правильно, пане...
— Ви що, гадаєте, цей дивак не сам повісився, що йому «допомогли»?..
— Де мортус аут бене, аут нігіл! — холодно зауважив у трубку капітан Дубль.
— Пробачте, пане Дубль... Я, звичайно, не маю рації... Беру свої слова назад. Ваше друге прохання?..
— Ви мені не відповіли на перше...
— Вулиця Перспективна, — мовив секретар, уточнюючи номер будинку.
— Чи не могли б ви назвати людину, з якою він мав найближчі стосунки? Маю на увазі на даному етапі жінку...
— Найближчі стосунки він таки мав з жінками... Так що «шерше ля фам», пане капітане...
— Дякую за підказку, — капітан Дубль серйозно образився. Жовчний секретар, очевидно, нездара із чинуш, належав до виразкових єхидних типів. — Ви часом не хворієте на виразку шлунку?...
— А що, через ваші телефонні апарати шлунки представників мистецтв просвічуються?..
— Якщо мати на увазі ваш, то так... Можу порекомендувати непоганого лікаря-гомеопата, пане секретарю...
— Ви це серйозно?! — вражено перепитали в трубці.
— У міліції не жартують!
— Ви дуже люб'язні, пане капітан...
— Намагаюсь. Користуйтесь, поки я добрий. А поки що...
— Так, так... Я думаю... Мабуть, Поліщук... Так, Герман Поліщук! Здається, вони найближчі по духу... В одній стильовій манері... Романтики, вигадники... І трохи диваки...
— Дякую!
— Будь ласка, пане капітане, я завжди до ваших послуг... А адреса вашого гомеопата?..
Та капітан уже не слухав його: біг сходами вниз.
Вулиця Перспективна привела його в глухий кут. Він ще й не здогадувався, що прибув до самісінького під'їзду майстерень художників, скульпторів, архітекторів... Його перепинив на першому поверсі доволі літній опецькуватий чоловік — черговий і, відклавши ложку, підозріло поглянув поверх окулярів, що сповзли на ніс, обережно запитав:
— Вам кого?
— Поліщука!
— У нас їх кілька! Художник, архітектор, скульптор...
— Мені Поліщука Германа!!!
— Герман у себе. Хе-хе! — затряслись на носі окуляри. — 373-тя кімната... Можете пішки, можете ліфтом. Техніка у нас справна...