— Цікаво, хто цього бандюгу підібрав? — пробурмотів Риф. — Тепер так важко зупинити й простий автомобіль, щоб кудись під'їхати. Мені як журналістові це дуже добре відомо. Але щоб зупинився автомобіль, та ще й з дипломатичними номерами?.. Дивно!..
Раптом двері кабінету рвучко відчинилися. Не привітавшись, поріг переступив опецькуватий чоловік років під п'ятдесят. З усього відчувалося, що це — господар кабінету, що він не дуже задоволений несподіваними гостями за його столом.
— Рифе, що це означає?
— Знайомтесь, — спокійно мовив Риф. — Це наш редактор... А це, Юрію Максимовичу, знаменитий капітан Дубль. Власного персоною...
— Дуже радий, — вмить подобрішавши, кивнув редактор. — Якщо вам потрібний кабінет, то будь ласка, я можу вийти...
«Не редактор, а сама люб'язність», — подумки гмукнув Дубль і підвівся:
— Може, ми з паном Панчуком трохи пройдемося? Якщо не заперечуєте, — чемно вклонився у бік редактора.
— Ми не в міліції і не чиновники, — замість шефа поспішно запевнив Риф і додав явно не для капітана: — Я матеріал здав... Тепер у пошуках нових тем...
Коли вони опинились на вулиці, запобігливо запропонував:
— Давайте зайдемо до «Максима»? Я пригощаю... Ви що п'єте: горілку, коньяк, шампанське?
— Я п'ю все, Рифе. Тільки не зараз — я ж за кермом...
— А де ж ваш автомобіль? Де ваш сержант Ягідка? — Риф знову осідлав іронічного коника.
— Ягідка надзвонює. По дипломатичному корпусу...
— Зрозуміло... Посадили на телефон. Знайома картинка: ми також часто просиджуємо біля апаратів. Редактор цього не любить, але що поробиш... У такому разі — по чашечці кави?
— Якщо з молоком...
— Ну, капітане... Тут ви чимось нагадуєте мого батька... Втім, хай буде по-вашому: з молоком, то з молоком. Спеціально для вас замовлю...
Вони сіли за окремий столик. Капітан за звичкою любив сідати у дальні куточки — звідти видно увесь зал: як хто входить, як виходить, як обслуговують знайомих, що виносять з кухні, що обмінюють і що пропонують... Адже в кафе, як і в усіх ресторанах, життя подвійне, якщо не потрійне...
Підійшла офіціантка, пофарбована у колір, який до вподоби, очевидно, її коханому чи, швидше, коханцю.
— Дві кави, — звелів Риф. — Мені — як завжди: сто грамів, бутерброд, а для мого нового шефа — шматок фірмового пирога з маком і горішками... А каву обов'язково з молоком.
— Молока немає, Рифе.
— Я так і знав. Долий вершками... Шеф і вершки любить.
— Ну, ти даєш...
— Даю не я — я тільки беру... Інтерв'ю.
— У вас це так називається? — гмукнула офіціантка.
— А у вас? — Риф лагідно поплескав її по округлій сідниці.
— Ну й нахаба ж ти, Рифе...
Він випив свої сто грамів, закусив бутербродом, не забувши перед тим виголосити тост:
— За тих, хто не п'є, капітане. За кермом!
— Тільки закусіть, Рифе. Щоб потім на мілину не сісти... Я гадаю... — Капітан раптом замовк: поріг «Максима» переступав приватний сищик Кублей.
«Шерше ля фам», — подумав капітан Дубль і підніс до рота чашку уже з прохололою кавою...
Розділ V
Погода змінилася різко. Після перших приморозків, першого інею на ще зеленому листі несподівано пішов дощ зі снігом. Температура повітря дещо підвищилася, зате температура настрою у капітана Дубля упала до нуля. Все, що здавалося простим і зрозумілим, раптом вкрай ускладнилося, ніби потонуло в безпросвітньому тумані. Чорт би його побрав, отого Панчука-Ковалевського чи, як його підправляли знайомі покійного скульптора, Ковалевського-Панчука...
На пляшці з етикеткою «Старий замок» — жодного сліду. На п'яту добу розшуків, нарешті, вдалося знайти водія посольства.
Ним виявився Яма-сан, уже немолодий, довірливий японець, який постачав посольству рибу з села Таценок, що під Києвом. Японець підтвердив, що підвозив високого хлопця, молодого, але от обличчя він зовсім не запам'ятав.
— Ви, європейці, усі на одне лице. Очі великі, круглі — і більше нічого...
Що ж до випнутих вилиць, то сказав, що «може бути», але він не певний... Принаймні, чогось японського Яма-сан у ньому не помітив. «Чому він саме мав мати щось японське?» — розгнівався капітан і відпустив водія.
Через кілька днів виїхали ще раз на місце вбивства чи самогубства. У спокійнішій обстановці перевірили усі деталі. Капітан придивлявся до кабінету покійного. Тут хтось уже навів порядок. Книги, як птиці, що до цього стояли на підлозі з розкриленими палітурками, уже попіднімались і постали у своїх попередніх гніздах на стелажах.
— Ви щось шукали, Рифе? — не спускаючи очей із сина скульптора, прямо запитав його капітан.
Той, навіть не моргнувши оком, спокійно відповів:
— Шукав.
— Якщо не секрет, що саме?
— Ключ до вбивства, капітане!
— Під час попередніх розшуків ви уже один знайшли. Як цього разу?
— Поки що я знаю те ж саме, що й ви, а далі ні на крок не просунувся...
— У чому ж полягає отой ваш «ключ до вбивства»? Адже один ключ ви уже мені показували, якщо не сказати — два...
— Два, капітане. Перший — це й справді ключ, другий — наша сімейна петля вірності з ініціалами «Ка-Пе», а третій... А третього поки що нема. Боюсь, що він не в озері, не під кущем глоду і навіть не у вас у кабінеті, а в кишені вбивці, якщо не у сейфі...
— Де ви бачили ініціали на петлі? Що ви мені морочите голову? — розсердився капітан Дубль.
— А звідки б я дізнався, що це саме та петля?
— Звідки ж ви дізналися?
— На ній є чорна гумова наліпка.
— Так, я знаю. Ну й що? Назва якоїсь артілі, що випускала мотузки, артикул...
— А як поглянути зсередини, — перебив капітана Риф, — якщо відгорнути трохи краї наліпки, то можна побачити дві великі літери: «К-П». Гадаю, не так і важко здогадатися, що вони означають...
— Неважко, — капітан підвівся, покликав сержанта Ягідку. — Принесіть мені, будь ласка, з ящичка в багажнику петлю і ключ. А втім, краще принесіть сюди сам ящичок...
Коли сержант приніс, капітан поставив його на стіл, вийняв петлю і ключ. На ключі також стояли вибиті ініціали: «К-П». На петлі було виведене хімічним олівцем: «КаПець». Капітан прочитав, сторопіло поглянув на Рифа.
— Це я дописав, — пояснив той. — Проставив між заголовними літерами кілька менших.
— Навіщо?
— Хлопчачі забавки... Коли повісилась мати, мені стукнуло всього п'ятнадцять. Тоді ще вірьовка лежала у туалетній шафці. Батько написав: «К-П». Він усе любив прикрашати ініціалами. Навіть власні руки. Ви помітили, мабуть, у нього на правій руці виколото те ж саме «К-П». Ніби його рука мала належати не Ковалевському-Панчукові... Я тоді й дописав: «КаПець»... Це маленький дитячий протест. Я тоді вважав, що старий з глузду з'їхав, догрався зі своєю дурною петлею... Я йому про це сказав, навіть пообіцяв, що я туди пізно чи рано також засуну свою голову... Він перелякався не на жарт: «Синку, ніколи не роби цього. Ніколи! Ця петля й справді наша смерть... Але в цій петлі...» Він не доказав. А вже потім додав: «Але матір не я повісив... Не я, синку...» Я тоді хряснув дверима, розплакався і вибіг геть з квартири... Пізніше до мене раптом дійшли його слова: «Не я повісив»... Що він хотів цим сказати? Що не він повісив матір?.. Чому він так сказав, ніби виправдовуючись? Я й так знав, що мати повісилась сама, це всі знали... Навіть судмедексперти підтвердили. Приїжджали материні батьки... Вони уже померли... Дідусь, бабуся... Дідусь наполягав на розслідуванні... Дійшли висновку: мама повісились таки самі...
— Ви називали її на «ви»?
— Так. І маму, й тата. Як колись водилося в Україні... Цього вимагала мама. Вона казала, що в цьому закладено багато людської мудрості, повага до старших... Це Московщина навчила нас на всіх «тикати»...
— Вона ненавиділа, як ви кажете, московщину?..
— Вона народилась у таборі для політичних в'язнів. На Печорі... Батьки її, мої дідусь та бабуся, були репресовані, не хотіли до колгоспу. Мама народилась у 1942 році... Мала потім клопіт на роботі, бо їй часто допікали партійці: як це так, усі воювали, а твій батько у цей час спав з матір'ю й зачинав тебе. Та ще й під час окупації... Вона нікому нічого не пояснювала. Оце і вся історія, капітане... Мій дикий жарт став чорним пророцтвом для батька. Батько, видно, злякавшись моїх слів, прибрав мотузку з дому. Я гадав, що він її кудись закинув... Але тепер зрозумів: він її комусь віддав. Не думаю, що її вкрали... Віддав, і ось вона рівно через десять років після смерті матері опинилась на шиї у батька... Хто її приніс, звідки? Ось вам другий ключ до вбивства...