— І ви після цього ідете, Кублею, у відпустку?..
— Я вже сім років не відпочивав... Вам це число про щось говорить чи ні?
— Тільки те, що це — щасливе число... Я просив би вас, Кублею, відмінити відпустку...
— Я це зроблю лише за однієї умови, капітане...
— Я до ваших послуг!
— Якщо ви сьогодні спробуєте відмінити рейс до Варни. — Він рішуче підвівся, потиснув капітанові руку й додав: — Побажайте мені гарної погоди, трохи теплого моря і гарячих обіймів болгарських дівчат...
Капітан Дубль дивився на мокрі сліди від великих черевиків, що залишив після себе Кублей. Він, як завжди, вступав у калюжі і, як завжди, лаявся. Капітан Дубль дивився на сухий асфальт і думав: «Мокрі сліди від великих черевиків маленької людини на сухому асфальті...»
Розділ VIII
Катерина Дашкевич належала до старовинного українського аристократичного роду. Вродлива жінка строгих правил і міцних консервативних поглядів, вона викликала до себе повагу і нагадувала певний психологічний релікт, якого не вдалося зруйнувати навіть радянській владі. М'які, вишукані манери, літературна вимова, незвичайні звороти — все це витворювало імідж української інтелігентки, котра дивом збереглася на острівному регіоні Хрещатика. Образ доповнювала класична українська зачіска (принаймні саме так чомусь думав капітан Дубль): коса заплетена, закручена тугим вузлом на потилиці, та ще й пришпилена золотавою шпилькою з блакитним відливом аквамарина. Накинута на округлі плечі типово українська хустка надавала їй якоїсь особливої привабливості і, здається, впевненості. У неї все було мініатюрним: пальчики рук, самі руки, невеличке обличчя, до речі, дуже моложаве, живі зеленаві очиці, рівний, акуратно відточений носик над маленькими округлими устами...
Капітан Дубль чомусь зосередив свій погляд на її маленькому ротикові й подумав, що вона усе їсть тільки чайною ложечкою. Незважаючи на свій середній зріст, вона мала досить міцну статуру, надзвичайно звабливу. Такі жінки, як Катерина Дашкевич, чомусь був певний капітан Дубль, ніколи не старіють і до останніх днів подобаються чоловікам. Не полишала його й та думка, що він її десь стрічав раніше: бачив на сцені чи в кіно, а, може, на голубому екрані телевізора. Такі жінки сходять зі сторінок хрестоматій і поселяються саме в таких, зі смаком умебльованих квартирах. Старовинні меблі в стилі ампір, мабуть, розмінювали свою третю сотню. Принаймні, високе дзеркало місцями вже полущилось, сервант, секретер і незвичайної конфігурації стіл також були добряче облуплені. Про неабиякий смак господині свідчили й кілька оригінальних картин Самокиша, Васильківського та Дерегуса. На підвіконні — традиційні калачики, гіацінти, а в кутку біля вікна — лапатий фікус...
Капітан Дубль спершу навіть розгубився, не знав, з чого й розпочати розмову. Знічев'я поглянув на стінку з книгами, на фотографії, портрети. Обкладинкою до відвідувача, можливо, дещо й нав'язливо, стояло кілька дореволюційних книжок, серед яких виділялись фоліанти А. Модзолевського «Малоросійська аристократія». Капітан наблизився до стелажа:
— Дозволите подивитися?
— Прошу вас. — Дашкевич розсунула скло і подала грубенький фоліант у м'якій обкладинці.
— Соромно признатися, але я вперше бачу і вперше чую про цю книгу. Ніколи не знав, що у природі існує таке видання — «Малоросійська аристократія», та ще й чотири томи!
— Нічого дивного, пане капітане. Адже нас, українців, завжди зображували гречкосіями... А те, що у нас багатий аристократичний рід, свідомо замовчувалося, або все краще, найрозумніше відносилося до російської аристократії. Нашу літературу, особливо такі книжки, одну з яких ви тримаєте в руках, тільки приймали букіністи, але її вже ніколи звідти не повертали до народу. Такі книжки просто знищувались...
— Ваш рід, пані Катерино, тут зазначений?
— Так, так! Це вас цікавить?
— Звичайно. Адже це для мене відкриття...
— Але, наскільки я зрозуміла, ви до мене завітали зовсім не за цим?
— Так, пані Катерино, — знітився капітан.
— Вас, очевидячки, цікавить, як, коли і за яких обставин я познайомилася з нині вже покійним Ковалевським-Панчуком? — холодно примружилася Дашкевич.
— Саме так, пані Катерино... — чомусь зітхнув Дубль.
— Що ж, сідайте, будь ласка. Краще ось сюди. Гадаю, у цьому кріслі вам буде зручніше. Та й мені хочеться бачити ваше обличчя. Я не люблю, коли зі мною лукавлять...
— Ви в цьому підозрюєте й мене? — здивувався капітан.
— Я в цьому ще не переконалась. Та й не це головне у нашій розмові, бесіді, допиті... чи як там ще назвати цей малоприємний для мене діалог...
— Пробачте, пані Катерино, але, знаєте, служба...
— Дякую вам за інтелігентність. Але полиште свої вибачення. Я не настільки вбита горем, як вам може здатися, я просто розчарована...
— Розчаровані? Але чим?
— Поєднанням благородної зовнішності й внутрішньої підлості... Я, знаєте, вихована на певній гармонії душі і тіла, мені здавалося, що кожне вродливе обличчя віддзеркалює прекрасну душу. Я помилилась... Ковалевський, при всій своїй вроді, належав до розбещених — духовно і морально — людей. Про це я могла й раніше здогадатись... Але, на свій сором, не знала його творчості. Ви ж знаєте, яке гіпертрофоване самолюбство в людей мистецтва?.. Їхнє марнославство часто-густо не знає міри... Я довго не хотіла торкатися його ахіллесової п'яти. Пізніше, власне, саме того дня, коли він накинув собі зашморг на шию, я дізналася від Панчукових колег, що знято його останній пам'ятник «вождю пролетарської революції», і цього мені було досить, аби скласти повну уяву про небіжчика... Я щаслива, що він пішов із життя. Вам це здається жорстоким? Але, як на мене, це справедливо! — Вона жестом зупинила капітана, котрий хотів був укинути бодай слово, й заметушилася: — Даруйте, ви ж, мабуть, голодні... Якщо не заперечуєте, я пригощу вас чаєм. Нашим чаєм! З травами, з медом, з варенням, з тістечками...
— Мені б не хотілося вас затруднювати, але... — Капітан раптом відчув, що червоніє й нічого не може вдіяти з собою.
Катерина Дашкевич буквально гіпнотизувала його, приковувала до крісла, всі приготовлені заздалегідь фрази й запитання геть повилітали з голови. Він начебто потрапив в інший, досі не бачений світ. Усе його єство, зачерствіле в міліцейських буднях, сколихнулося, обличчя пашіло вогнем. «Невже мені подобається оця жінка? Якщо я коли-небудь одружусь...» Він не встиг домислити, що ж буде, коли нарешті одружиться, бо шпарко підхопився назустріч Катерині Дашкевич, котра, накривши сервіровочний візок, уже котила його поперед себе з кухні у світлицю.
— Дозвольте вам допомогти...
— Щиро дякую. У мене все завжди напоготові... Я жінка, знаєте, самотня... Чоловік мій, історик, давно помер. Перенапруження, знаєте, серце, інфаркт... І ось уже десятий рік я вдова... Люблю випікати, знаєте, тістечка. З горіхами... — Вона говорила тихо, лагідно, але владно, й тим часом спритно розставляла яскраво-зеленого кольору розеточки з медом, варенням, з лущеними горішками. — Ви любите горіхи?..
— Дуже! — по-дитячому вихопилося в капітана.
— Я чомусь так і подумала. Мама моя казала: ти, доню, людей по очах читаєш...
— А воно так і є...
— Ні, не подумайте, я не екстрасенс, хоч це тепер у моді... Я за професією педагог. Але педагогіку давно залишила. Моя драма в тому, що я не можу бути нещирою. Ви знаєте, ця суто українська риса характеру нас, українців, і погубила. Щирість, довірливість — наша трагедія. Ми можемо цим пишатися, але ж від цього завжди й страждали. Тепер нема ні щирості, ні довірливості, залишилися тільки страждання... А нам сьогодні потрібно лише одне — терпіння. Україна має піднятися з руїн. І встати над цими руїнами на весь світ. Погубити нас сьогодні може тільки два фактори: зовнішній і внутрішній. Зовнішній — це наш північний сусіда-завойовник. Внутрішній — наші національні чвари, амбітність, отаманство... — Вона розлила чай по чашках, посміхнулась: — Даруйте... Це в мене від покійного чоловіка. І трішки — від колишнього педагога... Ви любите міцний чай?