— Який наллєте...
— Не треба соромитися. Ви гарна людина, пане капітан, у вас славна душа. Я люблю розгадувати людей. Гадаєте, я випадково посадила вас на світлі? Люблю дивитися у вічі, вивчати їх... Дивно, така у вас служба — і стільки нерозтраченої доброти...
— Ви перебільшуєте, — ще більше почервонів Дубль.
— Не доведи Господи, аби ви подумали, що я з вами фліртую... Я кажу те, що думаю. Звісно, можу помилятися, але не можу лицемірити... Втім, ви прийшли не за цим... Ви ж мені маєте щось сказати, чи не так? До того ж, не вельми приємне...
— Чому ви так гадаєте? — розгубився капітан.
— Я відчуваю. А ви чомусь не наважуєтесь... Беріть, будь ласка, мед, горішки, варення... Моє улюблене — з вишень. Ще одна наша національна страва. Дивні ми люди — українці... Скільки нас убивали, знищували, руйнували, а ми відроджувалися з попелища — і знову за своє: за свої звичаї, традиції, символи... Хоча, власне, в цьому наша невмирущість!
Катерина Дашкевич граціозно присіла на край крісла, закинула мініатюрну ніжку на ніжку, сліпучо зблиснувши округлими знадливими колінцями, взяла в руки чашку, ледь торкнулася золотого обідочка рожевими губками. Потім звела на капітана розуміючий погляд і швидше констатувала, аніж запитала:
— Ви обожнюєте жінок...
Капітан зовсім розгубився, запалав обличчям, немов міліцейський погон.
— Не треба цього робити, — по-материнськи порадила пані Катерина. — Вам буде важко, ви довго не зможете одружитися... Ви ж не одружений, правда?
— Не одружений, пані Катерино... — жалібно зізнався Дубль.
— Не обожнюйте жінок. Принаймні не до такої міри... Безумовно, жінка — це особливий світ, значно тонший організм, але... не гіперболізуйте. Можете це робити тільки тоді, коли одружитесь. Малюйте її в своїй уяві, тоді ваше кохання постійно підігріватиметься на полум'ї вашої фантазії...
— Дякую за дружні поради... — бовкнув геть зніяковілий Дубль.
— Дружні поради й настанови — то прерогатива старих занудних дружин. А я... Оця моя балакучість — перша ознака наближення до переправи Харона... Пийте, пийте чай. І не намагайтесь переконати мене в протилежному, бо я сприйму це за нещирість... Не розчаровуйте мене, не кажіть, що я ще зовсім молода чи юна...
— Що ви, я не хотів...
— Ви хотіли, пане капітан, повідомити мені щось дуже неприємне?
— Так. Але не тільки.
— Я розумію. Ви хочете, щоб я розповіла вам про людину, яку знала в останні дні її життя?
— Як ви з ним познайомилися? — нарешті видобув капітан із геть захмелілої голови заготовлене запитання.
— Це дещо смішна історія, мені й самій соромно її згадувати... У мене є знайома письменниця... Я не дуже люблю це коло знайомств, просто мені цікаво з такими людьми. Прикро тільки, що серед них дуже мало справжніх українських інтелігентів... Та й де тим інтелігентам узятися?.. Адже всі вони — вихідці з простих селянських родин... Їх рятує хіба що вроджена інтелігентність народу від землі: сором'язливість, чесність, цнота... Це надає їм певного ореолу аристократичності, але, на жаль, при розподілі найменших благ їх тут же видає з головою дріб'язковість, лайливість, нестримність... Даруйте мені такі довгі відступи... Так ось, моя добра знайома — назвемо її письменницею Ен... Сподіваюсь, ви її до справи не пришиєте?
— Поки що такої потреби нема, — поважно сказав капітан Дубль і одразу ж спохопився: — Гадаю, що нема...
— Як тільки з'явиться, я назву її ім'я... Вона мені сказала, що один знайомий художник працює над картиною «Сучасники». У ній він змальовує групу видатних письменників нашого часу. Щоправда, не могла сказати, як це він визначав: за посадами, чи за талантом. Поміж них і дві жінки. Одна з них — поетеса, дуже схожа на мене, отож, мовляв, є потреба попозувати. А заодно... Не приховаю від вас, ми обидві — удовиці. А заодно, каже, я познайомлю тебе з гарним художником і гарною людиною. Досі парубкує... Щирий українець, хотів би познайомитися з милою українкою... Як у газетному оголошенні... Я й пішла... Людина він і справді добра, вихована. Але мені чомусь здалося, що йому подобаються жінки трохи іншого плану. Він не дуже й звертав на мене увагу... Але жінка є жінка, це таки зачепило мене за живе. Подруга й каже мені: «Ти зовсім не сучасна жінка. Він же пише картини про сучасників. А твоя коса, хустка, обереги, національна спідничка, кофтина — то все атрибути минувшини. Одягла б джинси, джинсову куртку, взяла б цигарку в зуби...» Я з усього того щиро посміялася: коса — і джинси, коса — і цигарка в зубах... Нонсенс! Але чого в нашому житті не трапляється... Вам ще долити? Ви зовсім не п'єте...
— Я вас уважно слухаю.
— Ви не повірите... Я й сама досі не вірю... Якось на день його ангела ми трохи випили... Я, ніби хто мене смикнув за руку, потяглася до цигарки і — вперше у своєму житті — запалила. Відчувала всю штучність ситуації, власну незграбність, хоч подруга потім казала мені: ти так класично курила, що скульптор, який завітав на цю вечірку, не спускав з тебе очей... Отой скульптор, гість художника, і звався Ковалевським-Панчуком. Він мені не сподобався, але було в ньому щось таке... Як вам сказати... Щось особливе в очах. Чи то смуток, чи то зажура, чи то вічна трагедія і незахищеність душі... Я просто пожаліла його. Ми познайомилися... Кілька разів сходили до театру, в оперу, бували на літературних вечорах, ювілеях, на прем'єрах кінофільмів. Одного разу він з жалем мені сказав: «Чому я вас не зустрів раніше?» Це тоді я дізналася, що й він вдівець... У цьому вже була певна спільність, бо не любив він театру, надто опери, не кохався в кіно... Просто ходив зі мною, бо треба було кудись ходити... Багато в ньому було дитячого. Складалося враження, що він збирається прожити ще не одне століття: стільки планів, стільки прожектів, ідей, задумів... З ним таки цікаво було, оригінальний він чоловік. Саме це, видно, й вабило мене до нього... Бувала я в нього і на дачі. Там він поводився якось насторожено, ніби боявся когось...
— На квартирі ви у нього також бували? — діловито уточнив Дубль.
— Ніколи. Я чомусь соромилася сина. Син у нього такий серйозний — критичний, допитливий, розумний. Але дещо запальний і впертий. Це йому шкодить...
— Де ви познайомилися із сином?
— На дачі.
— Він до вас ставився з симпатією, антипатією, неприязно, з ненавистю? Він не хотів, щоб ви одружувалися? Чи ревнував? — висипав капітан оберемок заготовлених запитань.
— Гадаю, ставився до мене із симпатією... Мені навіть здавалося, що я йому подобалася... У гарному розумінні цього слова...
— Як би син поставився до вашого одруження? Батька він любив чи ставився байдуже? Ваші міркування?
— Гадаю, безболісно. Мені здавалося, він навіть хотів, аби ми одружилися. Я ніколи не набридала йому... Ми часто з ним розмовляли, знаходили спільні теми. Був досить відвертий, багато в чому поділяв мої погляди, здається, поважав мене... Хоча... Іноді мені здавалося, ніби він щось приховує... Отак, знаєте, наче поривається щось сказати, або чимось поділитися зі мною, але не наважується. Особливо коли ми залишалися наодинці... — Вона раптом лукаво усміхнулась. — Ну, от як ви зараз... Я вгадала? Вгадала чи ні?
Капітан знову знітився під її пожадливим поглядом, втопив очі у чашку з чаєм.
— Що вас тривожить, капітане? Я ще не зустрічала такої делікатності у ваших працівників...
— А вам часто доводилося з ними зустрічатися? — насторожено підвів очі від чашки капітан.
— Якщо не мати на увазі вас, то, на щастя, даруйте, що так кажу, не дуже часто... Переважно на мітингах перед референдумом та під час арешту депутата Степана Хмари. Траплялися різні: добрі, співчуваючі, навіть приховані патріоти, але були й не вельми виховані, навіть грубі... Залишки тоталітаризму...