— Ми знову відхилились, — сухо нагадав їй Дубль.
— Пробачте... Я вас слухаю. Яке у вас запитання?
— Ви ночували у нього на дачі?
— Ви хотіли запитати, чи я з ним спала? Чи не так?
— Так, — червоніючи, вичавив із себе Дубль.
— Я відповім, — посерйознішала Катерина Дашкевич. — Тільки, певне, розчарую вас, як і його... Я з ним не спала. Я педагог-психолог, для мене ліжко — лакмусовий папірець. Ще з шкільної парти відомо: хлопець, який по-справжньому закоханий у дівчину, в ліжко чи під кущ кохану не потягне. Для повного щастя йому досить бути з нею поруч... Взятись за руки, обійняти, несміливо поцілувати... Я не сучасна, так?
— У Ковалевського-Панчука, як показали аналізи, був... СНІД, — раптом повідомив капітан Дубль, пильно дивлячись на Катерину Дашкевич.
— У нього була жінка? — спокійно уточнила вона, ніяк не реагуючи на несподіване повідомлення.
— Нам важко сказати, чи була тоді, коли стрічалися ви... Але до цього він зустрічався з багатьма... Хоч, можливо, саме в цей час обіцяв вам руку і серце...
— Так, обіцяв. У досить оригінальний спосіб... Я ж вам уже казала, він належав до романтиків... Уявіть собі, хотів мене собі подарувати на свій день народження. Він народився 7 листопада. Але, як бачите, на свій день народження подарував собі смерть... Отже, він покінчив з життям через СНІД? Так я зрозуміла?
— Нам поки що важко на це відповісти... П'ять років тому, також напередодні 7 листопада, він запропонував руку і серце іншій жінці. Тоді повісилась вона...
— Я не вірю своїм...
— Але це так! — з притиском наголосив капітан.
— Я постійно відчувала його нещирість... Він належав до безвольних істот, людина без характеру...
— Вам варто було б перевіритися... — обережно натякнув Дубль.
— Ви сумніваєтесь у моїй добропорядності, пане капітан? — ображено закопилила губки Катерина Дашкевич.
— Ні. Але, як кажуть у народі, обережного й Бог береже... У нас, щоправда, є й інша, ще неперевірена версія: чи йому перед смертю або одразу ж по смерті не ввели бацили СНІДу...
— Але для чого?!.
— Щоб збити нас із правильного шляху, нав'язати версію... Людина, яка збирається одружитися з коханою жінкою, раптом дізнається, що у неї СНІД... Що вона чинить з розпачу? А, звісно, накидає на шию зашморг...
— Боже! — сплеснула мініатюрними долоньками Катерина Дашкевич.
— Є й ще одне припущення... досі не перевірене і не підтверджене медициною: чи може мікроб СНІДу жити в організмі упродовж п'яти років?.. Якщо так, то Панчук міг отримати цей подарунок від попередньої жінки, з якою збирався одружитися так само, як і... Але та жінка напередодні одруження про всяк випадок перевірилась. І що ж? Вона накладає на себе руки...
— Я вам дуже вдячна, пане капітан! — Дашкевич підвелась. Блідість надала її обличчю ще більшої привабливості, й Дубль тоскно подумав: «Я хотів би мати саме таку дружину...» Катерина Дашкевич подала йому руку. Він легенько потиснув її мініатюрні пальчики, ніби боявся зламати чи пошкодити, а жінка по-своєму розцінила той обережний потиск...
Розділ IX
Будинок на Петропавлівській капітан Дубль знайшов одразу: він стояв самотнім на невеличкому пагорбі. Типовий київський будинок приватників, збудований ще до війни, під чорною бляхою, з облупленими стінами, з дерев'яними віконницями, які останнім часом чи то через лінощі господарів, чи через пізніше вмонтовані грати уже не зачинялися.
З тихого вечірнього неба сіявся лагідний сніжок і танув на мокрому асфальті, розпливаючись темними калюжками, у яких тьмяно мерехтіли вогники від поодиноких вуличних ліхтарів. Із сусіднього будинку, що стояв оддалік, у темінь тихо лилася журлива музика, налаштовуючи капітана Дубля на меланхолійний лад. Йому кортіло заглянути у вікно розшукуваної хати прямо з автомобіля, але дім стояв на узвишші, до того ж на високому підмурівку. Так завжди оберігали оселі, з одного боку, від вологи чи повені, а з другого — від цікавих парубків, що люблять заглядати у вікна, особливо коли там є дівчата на виданні...
З чотирьох вікон, що виходили на вулицю, в будиночку світилося тільки одне. Капітан попрохав «провітритися» сержанта Ягідку, і той, спинаючись навшпиньки, намагався заглянути до середини. На вулиці — жодної душі. Тільки на переповнених ящиках зі сміттям мовчки порпалися троє котів.
— Ну що? — нетерпляче поцікавився Дубль, коли сержант Ягідка повернувся.
— У кімнаті якась баба Яга дивиться телевізор. Ніс гачком, волосся стручком. Худа, видно, злюща й самотня... Що накажете робити?
— Вона ж не відкриє. Побоїться, зчинить ґвалт, або скаже, щоб прийшли завтра... якщо наш об'єкт уже вклався спати.
— Як накажете, — знизав плечима сержант. — Може, я спочатку сам спробую...
— Ви краще спробуйте знайти дільничного, або в крайньому випадку — двірничку. А я візьму будинок під пильне око...
— Слухаюсь, пане капітан!
— Давайте, Сидоровичу, без «пана» й «капітана». Не лякайте серед ночі гусей. Гуси дуже чутливі...
— Слухаюсь...
— Отак краще... Он йдіть до того ґаночку, де класику слухають — Бетховена там чи Баха, і поцікавтесь, де кімната дільничного. Ще рано, має чергувати. Саме настає ніч — початок активного подружнього життя: сварки, бійки, зведення рахунків, випуск пари і неприязні на своїх ближніх...
Сержант, зсутулившись, побрів у засніжену ніч...
Сонний дільничний, товстий і важкий внаслідок слабкої життєвої активності, навіть не приховував свого невдоволення тим, що його так пізно потурбували. Він якраз сів грати в карти, збирався повісити приятелям «генеральські погони», а тут на тобі... На позивні рації не відповідав. Десь украли авто, залізли в чужу квартиру, когось підрізали, а дільничний лиш коментував перед картярами тривожні сигнали: «А чому я маю підставляти голову? Немає молодших, чи що?» Капітан Дубль не терпів цей тип людей, які, не соромлячись, носили національну форму української міліції.
— Спали, лейтенанте?..
— Грав у дурня! — відповів за нього сержант Ягідка, прагнучи цим підкреслити перед дільничним свою міністерську зверхність: мовляв, не забувай, хто тут дільничний, а хто — з центру...
— Капітан Дубль! — офіційно відрекомендувався капітан. — Нас цікавить ось цей будиночок.
— Аскольдова могила? — озирнувся на темні вікна лейтенант.
— Що значить «Аскольдова могила»? — отетерів Дубль.
— Так по-вуличному прозвали Аскольда Іщука... Скритний він хлопець, відлюдькуватий... Ні з ким не дружить, ні з ким нічим не ділиться... Йому можна довіряти свої таємниці, секрети. Кожний з нашої вулиці скаже: Аскольд — могила. Так і будинок прозвали: «Аскольдова могила».
— Тепер у Києві, виходить, дві Аскольдові могили? — гмукнув капітан.
— Виходить, що так, — підтвердив лейтенант. — Це з ним трапилося після смерті матері...
— А мати давно померла? — капітан удав, що нічого не знає.
— Та років п'ять тому.
— У вас феноменальна пам'ять, лейтенанте!
— А що ж тут запам'ятовувати — тут кожний дорослий житель пам'ятає... Може, не рік, але число — так це точно: 7 листопада мати Аскольдова повісилась... Одні кажуть, що сама, інші подейкують, що її повісив коханець. На СНІД вона була хвора, від нього вхопила... У цьому вся й загадка. Одні стверджують, що сама, інші — що коханець за інфекцію відплатив... А що там насправді — ніхто не знає. Наші справу закрили, прокуратура не наполягала... Гарна була жіночка, красуня! Її у нас називали «міс Поділ»...
— Чому «міс Поділ»? Поділ часто піднімала чи це регіональна назва? — скаламбурив Дубль.
— До зустрічі зі скульптором було те й друге. Попередній коханець її обдурив: обіцяв одружитися, але, замість печатки в паспорті, залишив їй одну кімнатку в цьому домі та плід у її череві, що таки зіпсував її привабливу статуру, — вульгарно реготнув лейтенант.