— Ти не помилився.
— Я, до речі, регулярно дивлюсь телевізор. Отой тип, що показували, — убивця скульптора?
— Важко сказати. Макс сумнівається...
— Хто такий Макс?
— Я ж тебе минулого літа на риболовлі знайомив. У Яготині. Максим Череватенко.
— А, лікар? Пригадую. Товстий такий... А ля Бальзак.
— У тебе ж і пам'ять...
— Інших тут не тримають... То чому сумнівається Макс?
— Не бачить слідів боротьби перед смертю. Скульптор спокійно написав записку синові..
— А чим же ми тобі допоможемо? Віз на той світ ми, як сам знаєш, не видаємо і не перевіряємо — це функції Божії...
— Людина, яку ми розшукуємо і яку ти бачив учора по телевізору — Аскольд Іщук. Курортники із санаторію «Лель», що поруч з дачею скульптора Ковалевського, бачили його там у день смерті скульптора... Адресу, місце його роботи ми вже встановили. Виявилося, що він терміново виїхав за кордон — до Америки або до Ізраїлю...
— Він що — єврей?
— У паспорті пишеться українцем. Батько нібито єврей, а мати — українка. Батько буцімто живе у США, а мати... Свою таємницю вона забрала з собою в могилу... Вона також повісилася, і так само, як і скульптор, 7 листопада. Тільки з різницею у п'ять років...
— М-да, й справді загадка. А яке відношення має мати цього, кого ви розшукуєте, до скульптора?
— Вона була однією з коханок скульптора...
— Він що, ловелас?
— І так, і ні. Дружив завжди з однією жінкою. З цією, що повісилась, зустрічався років з п'ять. Потім зустрів іншу, а ту кинув... Напередодні одруження.
— І та повісилась?
— Так! — Капітан нетерпляче зиркнув на годинника: — Мені потрібні дані, Ром!
— Я ж тобі вже казав: через Бориспіль у напрямку Ізраїлю чи США жоден Іщук за останні десять днів не піднявся у повітря. Навіть жодного Аскольда не траплялося. Що ти ще з мене хочеш?..
— У мене з'явилася думка... Ти щойно її сам і підказав.
— А саме?
— Ти сказав: «Навіть жодного Аскольда...» Ти мене зрозумів?
— Починаю здогадуватись... Ти за кермом? — Роман Назаренко піднявся, підійшов до сейфа, вийняв звідти відкорковану пляшку, взяв дві чарочки.
— За кермом не п'ю!
— А я тебе за кермо й не саджаю — випий за столом...
— Стривай! Але ти знаєш моє правило... Ні на службі, ні на риболовлі...
— Ну що ж, у такому разі я грамів двадцять п'ять перехилю за того, хто за кермом. А то мене аж у піт кинуло...
— Я привіз тобі кілька фотографій, Ром! Аскольда Іщука. Розпитай своїх дозорців, чи ніхто з них не бачив ось цього хлопчину. Обличчя ж неординарне...
— Я це зроблю при тобі.
Він поставив пляшку в холодильник, заховав чарочки у сервант, натис на кнопку. Ввійшов молодий лейтенант.
— Захаре, — звернувся до нього Назаренко. — Хто там з прикордонників і митників вільний, хай забіжать на хвильку до мене.
— Слухаюсь...
— Почекай, давай почнемо з тебе... Ти ж у нас також належиш до спостережливих. Алекс, викладай свої репродукції!
Дубль розіклав на столі кілька фотографій.
— Ти не бачив цього обличчя?
— Бачив, Романе Івановичу!
— Де?
— Учора по телевізору!
— Тьху! По телевізору бачив і я... Мене цікавить, чи цей тип не перетинав нашої митниці?
— Я зараз покличу хлопців...
Капітан Дубль залишав начальника митної служби розчарований.
— Не вішай носа, Алексе, у мене є ще кілька змін — усіх перевірю... Коли що — подзвоню... О'кей?..
Розділ XI
Надворі стояла типова для пізньої осені погода — дощ упереміж з лапатим снігом, пронизливий вітер. Капітан Дубль не терпів такої погоди поетів. Поетів він розумів: за такої сльоти тільки й сидіти біля каміна і снувати риму за римою, поки на кінчику твого золотого пера сидить маленький Бог і веде тебе в казковий світ метафор, несподіваних знахідок і образів.
Капітан стягнув рукавички й потер долоні. У квартирі було тепло й затишно. На душі йому враз потеплішало. Поставив на плиту чайник, щоб приготувати каву, сів і замислився...
Жодна установа в Києві не зафіксувала ніяких документів щодо перевтілення Аскольда Іщука в когось іншого. Не дуже збагатився він на факти й на станції «швидкої допомоги», де до 7 листопада працював медбратом Аскольд Іщук... Лейтенант Іван також не знайшов нічого: ні заповіту, ні виклику, ні копії запрошення на поїздку за кордон. Єдине, що він підтвердив, так це те, що мати справді писалася Яриною Антонівною, Антоновичем на честь діда й сина записала. Ще, правда, повідомив, що Ярина Антонівна родом з Житомирщини, з Коростишівського району. Спасибі й на тому...
«Поїхати чи зателефонувати? — гадав капітан. — Не може ж людина провалитися крізь землю... А Бела Мойсеївна — ох і лукава ж, подільська жартівниця! Хитрує, хитрує... Цікаво, хто за професією її син? Де він, у яких краях?..» Допив каву, усівся в крісло-качалку, потягнувся до телефону, набрав номер. Лейтенант Іван мовчав... «Це вже невдача», — скрушно зітхнув Дубль. З досвіду знав: тепер краще нікуди не дзвонити — не пощастить...
Зненацька телефон задзеленчав сам, капітана аж підкинуло з крісла до трубки.
— Сержант Ягідка... Щойно дзвонили з Борисполя, пане капітан. Один з митників, якому показали сьогодні фото, упізнав його... Ось тільки не затримав, каже, не мав права, бо документи в порядку... Та й потім, може, просто схожий? Хіба мало схожих людей на світі...
— Де той митник?
— Їде до нас, в управління.
— Сержанте, не в службу, а в дружбу... Страшенно перемерз... Ви ж знаєте, я такої погоди не витримую. Мені це гірше, ніж мороз. Алергія у мене, аж обличчя синє...
— Вам доставити його додому?
— Попросіть якомога лагідніше. Він не зобов'язаний, але я...
— Пане капітан, не хвилюйтесь. Чогось гарячого прихопити?..
— Дякую, у мене все є... Хіба що півбуханця хліба, якщо свіжий...
Дубль поклав трубку — і тут же знову вхопився за неї і набрав по коду Коростишів. Знайомий начальник міліції сидів, на щастя, на місці.
— А, капітан Дубль! Уважно слухаю вас...
— У мене прохання... Розумію, така погода... Але можна й по телефону. Зв'яжіться, будь ласка, зі Стрижавкою, поцікавтесь у секретаря сільради, чи не міняв чолов'яга на прізвище Аскольд Іщук документи. Я вдома, ви ж мій телефон знаєте...
— Ніяких проблем! Правда, телефони у нас... Але я зараз сам туди мотнуся, ще з учорашнього дня збираюся — справа є... Через годину зателефоную. — Начальник райвідділу поклав трубку.
Капітан підійшов до серванта, дістав з бару пляшку молдавського коньяку, дрібно порізав лимон, додав меду. У цукерницю насипав облущених горіхів... Потім подумав, вийняв з холодильника на кухні шмат сухої ковбаси, акуратно порізав на дерев'яній дощечці.
Раптом різко подзвонили у двері. «Хто б це міг бути? — здивувався капітан. — Для сержанта ще й ніби ранувато...» Пішов відчиняти. На порозі стояв молодий чоловік у формі працівника митної служби, із-за його плеча виглядав сержант Ягідка.
— Проходьте, — привітно запросив візитерів, — давайте знайомитися. Капітн Дубль!
— Я вас знаю, пане капітан. Якщо не заперечуватимете, я тут прихопив книжку... Про вас пишуть... Хотів би мати автограф.
— Ви мене поставили в незручне становище, — зніяковів Дубль. — Я ж не кінозірка, не футболіст... Скромна професія, скромні успіхи... До слави не звик...
— Будь ласка, — приклав митник книжку до грудей.
— У мене й ручки нема...
— Ось візьміть мою. Це вам за автограф...
— Хабар капітану міліції під час виконання службових обов'язків?
— Ну що ви, — почервонів молодий митник з дівочим обличчям і таким самим голосом. — Нам ручки дозволяється брати — багато ж пишемо... Ручок не вистачає... Як виняток... Якщо дають... А так абсолютно нічого!
— Це для мене новина: молода держава, виявляється, бідна й на авторучки... Що ж вам написати?.. А, може, після чарочки? Коли у вас зміна кінчається?
— Уже закінчилась.
— Тоді усе гаразд. Спочатку вип'ємо... Ви ж з вулиці... А до мене, може, як до поета, й натхнення тим часом прийде. Уперше ж книжку підписую... Чесне слово...