— І останнє запитання: про батька ви обмовилися чи це серйозно? Ви знаєте, хто ваш батько? Справжній батько?
— Знаю.
— Хто ж?
— Панчук-Ковалевський!
— Ви збожеволіли, цього не може бути! — підхопився капітан Дубль.
— Ось! — Він подав золотий медальйон у вигляді серця. У таких медальйонах у минулому столітті, якщо капітан Дубль не помилявся, зберігали портрети коханих дам, духівниці, інші найдорожчі реліквії. — Це подарунок батька. Ви ж самі казали, що він був романтиком... Любив пригоди, твори Джека Лондона, Стівенсона, Дефо...
Капітан мовчки натиснув нігтем на золоту, ледь помітну пігулку. Золотий дашок в вигляді сердечка вистрілив — і на капітана Дубля, посміхаючись, мов жива, глянула молоденька, надзвичайно вродлива жіночка. Взявши на столі у Френка Фебера пінцет, капітан перевернув фотографію, зазирнув на зворотній бік. Тим самим почерком, що й посмертна записка Панчука-Ковалевського, було написано: «Любій Яринці! З невимовною вдячністю за подарованого мені Аскольда-другого. Твій і тільки твій — Рафаель П-К». На зворотній стороні медальйону красивим почерком вигравіювано напис: «Милій Яринці від мене! Р.П-К».
— Тепер ви, капітане, відчули увесь його романтизм? Старшого сина він назвав Рифом, мене — Аскольдом-другим. Не випадково ж ні я, ні мати не хотіли й чути цього імені...
— Я сказав, що в мене останнє питання, але після появи вашої сімейної реліквії, пробачте...
— Прошу, капітане, — великодушно дозволив Іщук.
— Ох, і задали ви мені задачку... Коли й де ви знайшли цей медальйон? Я з практики знаю, що самотні жінки, матері-одиночки, як правило, заводять щоденники, роблять записи... Я перевірив, грубо кажучи, усі шухляди і книги вашої кімнати — жодного сліду... Втім, це й зрозуміло: медальйон ви не могли залишити... Але більше ніяких записів... Адже ж була передсмертна записка вашої матері?
— Я забрав її з собою. Як і медальйон...
— Що в ній було?
— Я знаю її напам'ять до словечка. Адже мати зверталася до мене. «Дорогий сину! Я сьогодні порушую дане тобі слово. Я так хотіла поставити тебе на ноги. Але дане мені слово теж порушила людина, котра ще вчора була мені дорога... Хто він — ти дізнаєшся, але тільки тоді, як помре Ковалевський-Панчук... Після його смерті поїдь до бабусі й візьми в іконі Богоматері золотий медальйон — він знадобиться тобі у важку хвилину. Можеш продати його, якщо буде дуже скрутно, але перед тим розкрий його — і тобі відкриється таємниця мого і твого життя...»
— Ви ікону також привезли до Америки? — уточнив Дубль.
— Ні, капітане, я боявся ризикувати на митниці. Адже то дуже стара ікона, наша сімейна реліквія... Вона залишилась у бабусі... Бабуся пережила маму. Але я, сподіваюсь, переживу бабусю і... Мені ще треба поставити пам'ятник на могилі матері... — Вадим затулив обличчя руками й затрусився в беззвучному плачі.
— Візьміть себе в руки, Аскольде... — підвівся, нахмурившись, капітан Дубль. — Ви до найменших подробиць розрахували, як покінчити із своїм батьком, але зовсім не познайомилися з Карним кодексом нашої держави. У нас відмінено смертну кару, Аскольде. Ми не відправляємо на електричні стільці й не застосовуємо гільйотин. Хоча я й не знаю, чи нам слід цим пишатись... Будемо сподіватись, що правосуддя врахує усі пом'якшувальні обставини...
Епілог
Френк Фебер зняв з пояса останню американську новинку — наручники:
— Поліцейський сувенір, Алексе!
— Сенк'ю, Френку... Та він цього разу не знадобиться... Мій підопічний пообіцяв ні тобі, ні мені не завдавати клопоту. Гадаю, Вакснер долетить до Києва і без «браслетів».
— О'кей, Алексе! Сподіваюсь, ми ще зустрінемося?
— Я б хотів, аби ми з тобою на Дніпрі рибку половили...
— Неодмінно, Алексе. Як тільки вона переведеться у Гудзоні. А у вашому Дніпрі переведуться радіонукліди...
Капітан Дубль обійняв його.
— І сенк'ю за фінансову допомогу... Розцінюю це — як кредит Америки Україні...
— Пусте, Алексе, ми завжди допомагали вам у важкі для вас часи!
— Сподіваюсь, не залишимося в боргу, — плеснув його по плечу на прощання капітан Дубль.
Уже в літаку Вадим несміливо запитав:
— Ви взяли у них гроші на мене, капітане?..
— Ні, я взяв на тебе у них авіаквиток, — буркнув Дубль. — Ти ж забув, на відміну від мене, придбати його на зворотний шлях...
— Але у мене є долари, капітане! Я міг би й сам...
— Залиш їх, Вадиме, для себе. Тобі ще ж пам'ятник матері треба поставити. І найняти... адвоката. За американські долари твою справу будь-який український адвокат єврейського походження виграє. А тим більше, коли дізнається, що ти — єврей українського походження...
Вадим Ішук-Вакснер, чи то пак Панчук-Ковалевський, уперше за останні три дні посміхнувся. «Боїнг-747» набирав висоту, і ось уже білі прозорі кучугури хмар повисли під його крилами.
ЄВРОПА-БЛЮЗ
Іванові Сіверку
Розділ І
Приватний детектив Кублей, побачивши цю чарівну красуню із спокусливими колінками і неймовірно закрученими кучериками біля маленьких вушок, вперше подумав, що знамените гасло «шерше ля фам!», яким він незмінно керувався, від цієї миті втратило свою актуальність.
«Невже цього разу мені доведеться шукати чоловіка?» — глянув він на неї, по-собачому поклавши голову на руку. Зміряв безцеремонно звабливу фігурку від високих каблучків, круглих колінок, фантастичних ліній частини дівочого тіла, що чітко окреслювалася темною спідничкою й закінчувалася тонкою талією, повільно дійшовши аж до високого бюста, де випиналися найспокусливіше дівочі перса, які, здавалося, ось-ось випорснуть з-під її білої блузки. Губки в неї посміхалися, але швидше від печалі й розчарування, ніж від чогось іншого. Злегка кирпатий носик, м'яке й ніжне підборіддя з ямочками навело Кублея на думку, що у неї такі ж ямочки і на ліктях, і на заглибинах-підколінках, коли довго й уважно придивитися ззаду, проводжаючи її і мріючи про таку красуню якщо не в погляді, то в уяві...
Кублей, по-собачому вивчаючи її, не зводив з неї погляду своїх маленьких очей, тонучи в її широко розплющених і з такими величезними й тремтливими віями очах, ніби спеціально замовлених для таких.
Він неспішно вивчав мінливий колір її обличчя і якийсь час розмірковував, чи підвестися їй назустріч, чи достатньо підняти голову, ніби показуючи цим, що він справжній приватний детектив і ця поза — його і праця, і відпочинок.
— Ви хочете, щоб я знайшов вам вашого чоловіка?
— Ні, — відповіла вона, — я волію, щоб ви негайно розшукали мені жінку...
— Я дуже щасливий чути ці слова, — мовив у відповідь Кублей, подумавши: «Ні, таки моє гасло ще рано знімати».