— Я можу довіритися вам, як сама собі?
— Цілком. Але з однією різницею...
— Якою саме? — насторожилась вона.
— З тією, що ви все ж таки можете поділитися чи порадитись зі своєю мамою, рідною сестрою, подругою, а я ні. Я, як єгипетський фараон-сфінкс. Мене навіть тортури не можуть оживити.
Вона досить скептично глянула на нього і подумавши, що він таки каже правду: «Навряд чи такого сфінкса, як Кублей, хтось у цьому світі вже може оживити», — вголос запитала:
— Я можу з вашого дозволу присісти?
— О, так... Ця моя, знаєте, невихованість... Я вам по секрету скажу, що придбав її в КаҐеБе. Адже я все своє життя до цього присвятив тій організації. Тепер ви розумієте, що маєте справу з професіоналом. А щодо інтелігентних манер, то ви знаєте, я працював трохи по іншій лінії. З жінками справ не мав. А якщо говорити про таких красунь, як ви, то взагалі зустрічаюсь оце вперше. Звичайно, якщо не брати до уваги кіна й телевізора... Тож чим можу прислужитися?
— Скажіть, а це буде коштувати дорого?
— О, щоб працювати з вами, я піду по лінії знижки...
Вона почервоніла і її милі в міру пухленькі щічки, залилися вмить рум'янцем.
— Що означає «працювати з вами»? — закліпала довгими віями красуня.
— Тільки те, що має означати — я розслідуватиму вашу справу, допоки не доведу її до логічного завершення. Я не кажу, що воно буде щасливим. У нашій практиці, як ви знаєте, усе навпаки: щасливий кінець буває для нас, а часто нещасливий — для нашого клієнта.
— Не зрозуміла?!
Кублей глянув на неї і подумав: «Таки природа жінки однакова. Коли нагороджує її такою вродою, про інтелект не дбає — ніби навмисно забуває покласти його під цей чарівний лобик і золоті кучерики...» А вголос промовив:
— Це дуже просто. Простіше, ніж порядок розташування сірників у їхній коробці. Я, скажімо, знаходжу коханку вашого чоловіка і одержую за це винагороду. Ви ж, дізнавшись, що факт зради таки підтвердився, стаєте подвійно нещасною жінкою: втрачаєте свої гроші, а водночас (як це, на жаль, часто трапляється) і своє кохання. Так що вибирайте. У вас ще є час. Кублей не належить до тих людей, що будь-якою ціною намагаються заробити на нещасному клієнтові гроші. А тим паче, якщо в нього вперше така мила клієнтка, як ви, — він піднявся і вийшов з-за столу, несподівано спіймавши себе на думці, будь-що подивитися на її стрункі ноги і круглі достобіса коліна. Таких колін він ніколи не гладив своїми товстими й жовтими від нікотину пальцями. Йому ніколи не доводилося опускатися перед такими колінами. Вони йому просто ніколи не дозволяли цього зробити, скільки він себе пам'ятав. Це перепадало зовсім іншим. Тим, хто сміливо опускається перед ними, обіймає їх і, незважаючи на їхню збуджуючу принадність, сміливо йде до інших... Інакше чого б вона прийшла до нього.
— Тепер я вас уважно слухаю, — він кинув поглядом на її білу блузку, стрельнув оком в ледь помітний розріз над дівочим бюстом і, вхопивши стілець, ніби кота за хвіст, протяг підлогою, присівши навпроти майже поруч її ніг.
— Сьогодні я одержала анонімний лист.
— Лист? — чисто механічно перепитав він.
— Ну, не зовсім лист, а цидулку.
— І що в ній? Вона з вами?
— Так, зі мною, — вона потяглася не до сумочки, а до власного розрізу над бюстом, звідки й витягла клаптик паперу. Він узяв у руки. Довго роздивлявся його і тоді запитав:
— Так вас звати Ліліан?!
— Так, я Ліліан Шостакова. Але тепер, боюсь, візьму своє дівоче прізвище...
— Не поспішайте!..
— О, ви не знаєте, як я його любила... Понад усе...
— Тим паче не треба поспішати. Повірте моїй практиці. Моєму досвіду: найщасливіші люди стають нещасними в силу непередбачуваних обставин. Якщо ви щасливі і якщо це бачать лихі заздрісні очі, вони зроблять, Ліліан, вас нещасною.
— Ви гадаєте, що це наклеп?! — Ліліан аж підвелася й нахилилась до нього, ніби чекаючи ствердної відповіді.
— У нашій практиці ніхто нічого не гадає. Ми тільки розслідуємо і збираємо докази. Якщо ж це неправда, ми також докопаємось і доведемо, що це саме так.
— Скажіть, у вашій практиці щось подібне траплялось?
Він поглянув на неї і вперше відчув, що в нього, Кублея, зародилася іскорка жалю до гарної людини, чого він раніше за собою ніколи не помічав. Він знав: правда — гірка, брехня ж завжди солодка, і Кублей підсолодив її.
— Траплялось і не раз!
— І що ж?
— Заздрість. Чорна завидюща заздрість, яка не давала спокою людині, що бачила щастя інших і від того нещасна ставала сама. Допоки не добилась того, чого хотіла — розбила зразкову, як ми колись казали, сім'ю і ощасливилась... Хоча й на якусь... Тільки на якусь мить.
Ліліан важко і водночас полегшено зітхнула.
— У вас є заздрісники...
— Я ніколи над цим не розмірковувала. Ми такі були щасливі у подружньому житті.
— Скільки ви прожили разом?
— Дванадцять років! — відповіла вона. — Цілих дванадцять років і ні разу жодної чорної хмаринки не пролетіло на горизонті нашого щастя!
— Ви так завжди гарно по-книжному говорите!
— Я коли згадую дні нашого кохання, трохи вдаюся до метафор...
— Я вам дуже вдячний!
— За що? — здивовано перепитала Ліліан.
— За метафори! Я не знав, що це називається метафорами. Гадав, що це чисто жіноча пафосність, романтизм.
— О, я й сама добре не знаю... Мені просто так здається...
Кублею закортіло підвестись, підійти до неї, обійняти її за м'які плечі і на маленьке й ніжне вушко прошепотіти: «У вас усе буде гаразд. Від таких вродливих дружин чоловіки не йдуть». Та вголос він запитав:
— Скажіть, а який у вас характер? Тільки самокритично. Мені це конче потрібно знати.
— Він завжди казав, що в мене характер золотий.
— Ви його вміли слухати? Не перебивали, не заперечували, не доводили протилежне його думкам?.. Критикували? Сміялись, іронізували?
— Ні, ні, ні й ще раз ні!
— О, як багато «ні», які можуть слугувати й слову «так». Це дуже похвально. Ви завжди користуєтеся цими духами? — запитав він раптом.
— Так, а вони вам подобаються?
— Не про мене мова. Чи подобались вони вашому чоловікові? Чи не виникало у нього бува алергії? А може він просив вас використовувати трохи м'якші й не такі різкі?
— Ви вважаєте, що це занадто різкі духи?
— Я нічого не вважаю, — стримано відповів Кублей. — Тут мовиться не про мене. Я запитую тільки про реакцію ваших духів на вашого коханого чоловіка.
— Це його улюблені духи. Знамениті «Ночі Парижа»!..
«Цікаво, — подумав Кублей, — "Ночі Парижа", а надушилася ними зранку», — а вголос продовжив запитувати:
— Отже, його анти... Точніше, такого подразника, який би дратував його, ви не помічали?
— Йому в мені подобалося все... Він казав... — раптом вона замовкла.
— Що саме він казав? Ми ж домовились: у нас з вами ніяких секретів. Після цього могила. Могила для наших з вами тимчасових таємниць, які ми віднесемо на той світ, як відносять їх коханці й коханки, ніколи не розповідаючи своїм дружинам чи чоловікам.
— Але бувають випадки...
— Так, бувають завдяки приватним детективам. Так що казав вам ваш чоловік?
— Він завжди каже, що любить мене від ніг моїх до губ моїх, — і вона знов почервоніла. — Він каже, що в мені нічого такого нема, щоб його... дратувало.
— Яка ви господиня? Чи смачно готуєте?
— Я люблю чистоту. Люблю готувати... готую все, що йому до вподоби. У нашому домі, як у зразковій аптеці — ідеальна чистота. Він закоханий у чистоту, а я в нього...
— Ви ідеальна дружина!..
— Нарцис так само каже...
— Вашого чоловіка звати Нарцисом?
— Нарцис Августович!
— Цікаво...
— Його батько і дід викладали античну літературу...
— А чим займається їхній син і онук?
— Він професор...
— Античної літератури?
— Ні, зовсім ні. Він розробляє генну систему... Шукає «ключ» над загадкою людства... Його мрія розірвати у людства формулу добра і зла...
— Він медик?
— Не зовсім так. Але дуже близький до цього. Він б'ється над цією формулою уже дванадцять літ. Те, що він пережив у своїй юності, цього ніколи не забуде. Він хоче удосконалити світ... Він каже, що людство любить і живе тільки двома поняттями — життя й смерті. Але якщо, мовляв, глянути на всю літературу людства, починаючи з античності і до наших днів, від «Дафніса і Хлої» до «Трістана й Ізольди», від «Ромео і Джульєти» до... — вона на мить замовкла.