— Валю, — звернулася вона до своєї сусідки, що провела бурхливу ніч. Рот у неї сам по собі розтулявся, показуючи відвідувачам ресторану, які сиділи обличчям до неї, низку золотих зубів. — Обслужи тих типів...
— Сходи сама, поки Любка прийде. Та міряти буде довго. Ти ж бачиш, я ледве на ногах стою...
«Тумба» повернула важко корпус, ніби він тримався на якихось особливих шарнірах і, ще раз глянувши на капітана Дубля, тихо промимрила:
— Це ж треба, таке миршаве, а таке зле, як старе щеня...
Капітан посміхнувся і подумав: «Щастя твоє, що оте "щеня" заглибилось у вивчення "продовольчої програми", як Кублей називав меню, а то б він тобі показав, яке він старе щеня...»
— Ви також з ним? — запитала вона, звертаючись до капітана, ніби між іншим хотіла запитати: «Як це ви такий молодий і гарний, а водитесь з отаким засушеним і маленьким опеньком під цією величезною кепочкою?»
Дубль кивком голови підтвердив.
— Ви б у ресторані хоч кепку зняли б. Це ж вам не церква...
— Ти краще помовч... Не зачіпай мене за живе, бо я за себе не ручаюсь...
— Я бачу, — глузливо мовила офіціантка. — У вас, мабуть, і довідка є?
— Є й не одна... Після кожної чергової пиятики дають. Зрозуміла, кізонько перезріла? Записуй, що тобі скаже капітан і одна нога в буфеті, а друга тут. Ясно?
— Так уже й побігла...
— У мене побіжиш! Може трохи розтрусишся... Бач, як обросла вся жиром?..
Офіціантка раптом вишкірилась, як тигриця, трохи зігнулася і, дивлячись прямо в очі Кублею, просичала:
— А дулю не хочеш викусити? Не хочеш... Ти мене краще, майоре, не зачіпай. У нас тепер свобода й демократія. Хочу — обслуговую, а хочу — відпочиваю від таких, як ти. Та й до того ж це не мій столик. Збігай у підсобку, вижени Любку і хай вона тебе сама обслуговує. Зрозумів, жевжику засушений?..
— У мене літак...
— Полетиш на голодний шлунок. Може це тебе і врятує. Коли падатимеш, то десь вітром і на кущі віднесе. Ще виживеш і своїй жінці печінки далі їстимеш...
— А в мене нема дружини...
— Авжеж... Де вона в тебе візьметься? Хто за такого заміж вийде...
Тут Кублей раптом рвучко встав і попрямував до виходу. Здоганяючи його вже у залі для транзитних пасажирів, Дубль кинув:
— Не думав, що ви такі образливі, Кублею. Працюючи в органах провокатором, вам так і не вдалося навчитися терпінню. Де ж ваша форма?
— Я завжди без форми ходив!
— Знаю. Я питаю про вашу психологічну форму.
Кублей несподівано посміхнувся.
— Ось тепер ви мене, Кублею, не дивуєте. Ви справжній кадебіст-провокатор. Щойно вас боляче вдарили по ваших ахіллесових п'ятах, а ви тепер так почуваєтесь, неначе вам за вдалу операцію почесний приз вручили, бо на той час у касі грошей не було...
— Тепер вас пригощаю я! — посміхаючись, мовив Кублей і витяг цигарку. — І не в цьому задрипаному ресторані з такою гучною назвою. Я вас запрошую у валютний бар...
— Піду з задоволенням. Хоча б заради того, щоб подивитися, як аристократ з Борщагівки в дрібних доларах здачі не братиме.
— Вистачить з них і центів. Ми ще не такі багаті, щоб чайові залишати доларами.
— Ви кажете про себе, державу, народ?
— Я кажу про все разом.
— Похвально, Кублею.
Бармен зустрів їх професійною посмішкою і Дубль зрозумів, що американські долари — це не купони багаторазового використання. Долари варті посмішки. Навіть на адресу такого жалюгідного типа, як Кублей, подумки розводив Дубль.
Вони всілися на високих стільчиках навпроти бармена. Кублей від задоволення крутнувся на стільчику і, пославши легко й з природною елегантністю цигарку до рота, звернувся до капітана:
— Що будемо пити, пане капітан?
— Не вигадуйте! — посміхнувся у відповідь Дубль. — 3 якого часу це я капітан?
— У мене чудовий настрій, і я вас можу назвати й генералом. Чи не так, пане бармен?
— Авжеж! — відплатив йому широкою посмішкою бармен. — Можна навіть лордом.
— О'кей! Мені лорд більше підходить...
— Не вам, Кублею, а мені. Саме це пан мав на увазі? — звернувся Дубль до молодого бармена з вуглистими вусиками і пухкенькими щічками та носом над припухлими губами.
— Ні, не так, — вивчаючи глянув бармен на Кублея. — Ви обидва схожі на лордів.
«Як віслюки на жеребців», — чомусь подумав про себе Дубль.
— Так що питимемо, лорди? Віскі з содовою, шампанське, аква-віту?
— Мені порцію віскі. Якщо можна, з «голд оранж», — прочитав на етикетці банки капітан Дубль.
— А чого ж, у нас усе можна. Тут не бутафорський бар. А вам? — звернувся бармен до Кублея.
— Моє вічно улюблене іскристе шампанське. Мускатне!
Бармен подав напої і поставив касету з записами популярних мелодій. Тихий бар наповнився м'якою музикою з еротичного відео- серіалу «Емануель».
— Музику замовляли ви, лорде?
— Я замовляв віскі з апельсиновим соком, Кублею. А музику замовляло мені серце Емануель. До речі вам подобається цей фільм?
— Я порнофільмів ніколи не дивлюсь.
— Це не порно, а еротика...
— А для мене воно все одно.
— Пробачте... Це й справді так. Ви мені постійно про це нагадуєте і застерігаєте, що я скотився в західноєвропейське болото... Але зараз мене, Кублею, не це цікавить. Звідки такі переміни на фронті?! Тільки чесно. При ваших скупощах і така щедрість!.. Ви помітили те, що шукали?
— Яке ваше діло?! Я у вас хліба, капітане, не відбираю!
— Не хліба — доларів. І, по-друге, ми ж домовлялись: звертаємось один до одного «лорд». У крайньому разі «сер».
— Кепсько звучить. Особливо в гармонії з вашим прізвищем, сер Дубль. Вам куди йде краще «Дупель пусто».
— Не «дупель», а все-таки Дубль, Кублею. Дубль.
— Прийду додому, обов'язково звірю в словнику...
— Звірте, Кублею, звірте!
— Ще по одній!
— Дякую, розумному досить!
— Дурневі також, — Кублей, глянувши на папірець з рахунком, кинув на шинквас три долари.
— А здача? — запитав уже на виході Дубль.
— Здачі не беремо. Особливо, коли її нема.
— Я так і думав, Кублею. А могли б випити й ще.
— Могли б, якби долари пустив по курсу купонів. Але сьогодні і мені захотілося розіграти інтуриста...
— Так може спробуєте на таксі... Європа-люкс! — капітан Дубль пильно подивився в очі Кублею. Той навіть бровою не повів. Отже, у нього було на думці щось інше. — То як, Кублею?
З бару вийшов останній відвідувач, якого вони залишили один на один з барменом. Не звертаючи ні на кого уваги він пройшов повз них.
— Що як? — задумливо кинув у відповідь Кублей.
— Може на таксі? Подасте себе за туриста. А я вас біля готелю «Либідь» зустріну.
— Краще спробуйте ви. Мені це ні до чого. Та й хто мене без імпортної валізи і яскравих нью-йоркських ярличків сприйме за інтуриста? Смієтеся, чи що?
— Ви спостережливий, Кублею...
— Отож-бо й воно. Тому й відкрив експрес-бюро з надання послуг населенню.
— Так ви залишаєтесь, ідете, стрічаєте, проводжаєте, слідкуєте?.. Яке найбільш точне з усіх цих слів слово?
Кублей оглянувся. Взяв капітана під руку і повів під синь бориспільських кленів. Навколо них і поруч нікого не було. Кублей сів на давно не фарбовану лавочку і мовив:
— Капітане, я ж у ваші справи не влізаю. Це ви чогось сюди приїхали. І не для того ж, щоб за рахунок бідного Кублея випити...
— Ну, не такого вже й бідного. П'є в барі для іноземців. Розраховується доларами. Здачі не бере...
— Там здачі не було!
— Я бачив, Кублею, рахунок. Два долари і десять центів!.. Не замилюйте мені очі. Звідки раптом такі гроші? І чому аеропортівська зала для інтуристів? Знайшли клієнта американця?
— Ви угадали. Але це професійна таємниця. Хоча й досить банальна...
— Шерше ля фам?
— Шерше ля фам... — кивнув Кублей. — Я шукаю жінку.
— І ви її знайшли?
— Я її побачив, — відповів Кублей.
— Покажіть фото!
— Повірте мені на слово. Таку чарівну жінку треба, як корову, тримати на прив'язі... А він її відпускає...
— Фу, Кублею! Скільки у вас натуралізму. Кажете, що красуня — і таке порівняння.
— Любий мій капітане! Я вам хочу нагадати одну сентенцію. Можливо і ви колись та одружитесь... Як я мав нещастя це зробити у ваші роки...