Поки начальник ОВІРу шукав неіснуюче прізвище «Феррарі» у своїй картотеці (так думав капітан), Дубль підсів до Кублея і запитав:
— Хто вас сюди послав?
— Я прийшов сам!
— Неправда! Ви були у «тумби». Вона вас спрямувала сюди?..
— «Тумба» мене ледь не викинула за поріг. Я в неї викликаю алергію, капітане. Я, на жаль, не ви.
— Хто ж у такому випадку той регулювальник, що спрямовує нас обох на одне й те ж перехрестя? — він глянув у Кублеєві очі. Його чоло густо заросло волоссям, хоча позаду почало, як колосся, вже висипатися, оголюючи поле й утворюючи виразну лисину, навіть не залишаючи стерні. «Якщо так і далі буде, — химерно й подумки малював Дубль незавидне майбутнє свого візаві, — то невдовзі зарослі сповзуть на самісінький лоб, поповзуть до кучматих брів та зарослого перенісся і повністю вкриють маленьке обличчя Кублея, залишаючи від нього тільки кінчик маленького носа, якщо й він не заросте, і дві дірочки в ньому».
— Що ви мене так розглядаєте?! — спалахнув раптом Кублей.
— Не відволікайтесь від головного, Кублею.
— Це ви не відволікайтесь... Адже ви мене про щось питали, а тепер розглядаєте мою голову, наче бачите її вперше... Ви питали про регулювальника?..
— Так! Хто він?
— Її чоловік!
— Оцей міцний і кремезний красень? — капітан Дубль показав фото.
— Так. Він мене і найняв...
Увійшов начальник Печерського ОВІРу.
— Дама, що вас так зацікавила, паспорт у нас не оформляла. У списку нагороджених її також нема...
— Дякую, я так і думав, — відповів Кублей.
— Слухаю вас, капітане, — звернувся начальник до Дубля, глянувши на його погони, що вигравали золотом на новенькій формі, яку капітан натяг на себе, аби уникнути зайвих питань та формалістики.
— Я відносно тієї ж дами, що й сищик Кублей...
— Мені шкода, капітане, але я все ретельно перевірив — ні заявок, ні паспорта...
Вони подякували і вийшли.
— Але ж ви її бачили в очі, Кублею? — запитав капітан, облюбувавши й сідаючи на лавку в затишному скверику.
— Так, бачив.
— Тоді, коли ми з вами обідали?..
— Тоді, коли ми з вами, капітане, збиралися пообідати, але нам ніхто не дав.
— Отже, Любка... Так умовно назвемо її...
— Чому умовно? Її так і звуть. Любов Коро...
— Не годуйте мене недомовками, Кублею, доводьте вже до кінця.
— Для чого? Я просто стверджую те, чого ви, бачу, не знаєте... Її так і звати...
— А прізвище?
— О, ви, бачу, і прізвища не знаєте! Що ж ви тоді знаєте?
— Я знаю те, чого не знаєте ви... А ви знаєте те, чого не знаю я, Кублею. Давайте порозуміємося. Ви знаєте текст, припустимо, а я — підтекст. Якщо це об'єднати, вийде пиріг з начинкою... Ваш верх, а мій низ. Ну, то як — піде?
— Я маю кілька хвилин ще подумати... Я розумію, що вам її чоловік не довіряв слідкувати за його дружиною. Це справа приватного детектива, а не міліції. Отже, у нас даних про неї ніяких. Ви вийшли на сліпий слід. Я б сказав, що інтуїтивний. Але нас обох об'єднує те, що одного з нас інформованого, а іншого навіть дезінформованого привела одна й та ж справа до одного й того ж перехрестя... Що ж, валяйте, капітане.
— Спочатку фотографію... Ви ж без фотографій не працюєте...
— Капітане, ви вже бачили одного разу цю красуню. Заплющили б очі, і вона перед вами стояла б усе ваше життя, яке вам відвів Бог. Ви мене зрозуміли?
— Гаразд, гаразд... Її очі, її вії, які закриваються і розкриваються, як у італійського автомобіля, і коли ви потрапляєте в проміння її фар, ви вже безсилі що-небудь зробити з собою. Правильно я кажу?
— Правильно, капітане.
— Тоді давайте все по порядку.
— Порядок простий, як стрій солдатів відділення. До мене прийшов її чоловік — красень, і сказав: «Мене обдурює дружина». Покажіть мені того мужчину, капітане, у якого дружина красуня, і він не рогоносець?! Покажіть мені його, і якщо ви такого покажете, то плюнете в мої маленькі поросячі очі, як кажете частенько позаочі про мене ви, і я вам розповім усю правду...
— А конкретніше можна?..
— Я вам уже майже все сказав. Він зустрів її режисера і запитав: «Як там моя артистка — грає?» Режисер глянув на нього і відповів без еківоків: «Грає, але не в мене». «А де ж? От саме про це я й хотів у вас дізнатися». «Вона від мене пішла того ж дня, коли з'явилася... Подала заявку і більше не з'являлася». Згодом, коли чоловік її запитав про це, вона відповіла, що працює в ресторані бориспільського аеропорту, а точніше, в барі для іноземців. Звідти в неї і валюта. Вона також імовірно збрехала, що тижнями бувала за кордоном. Паспорт з різними візами у неї й справді є. Але чи гастролює вона десь, чи ні — ніхто цього достеменно не знає. От саме ця інформація і привела мене до ресторану. Очевидно, як і вас... Тільки я не знаю, у якій справі вас...
— Далі! — майже наказав капітан.
— Далі? Ну, що ж... Сьогодні чоловік прийшов утретє до ресторану й запитав, де ж усе таки його Люба Король. Йому відповіли, що вона на гастролях за кордоном. Підписала угоду на рік з якоюсь чи то американською, чи то канадською фірмою. Саме це вона сказала і чоловікові. У ресторані йому підтвердили. Мене ж «тумба» викинула за поріг, не надавши ніякої інформації...
— Її прізвище Король?
— Це його прізвище, а її дівоче я не знаю... А що у вас, капітане?
— Я знаю, що її прізвисько «Феррарі». Прізвисько їй таке дали або за її великі очі та вії, що закриваються й відкриваються як фари іномарки, або вона пов'язана з італійською мафією, яка діє десь у районі Бориспіль-Київ, — капітан Дубль витяг свого улюбленого шведського сірника і приклав його до губ. Імітуючи куріння неіснуючої сигари. — Судячи з усього, вона нікуди не виїжджала. Гастролює тут. Не виключено... Не виключено...
— Ми ж домовилися, капітане. Усе начистоту...
— Але це мій тільки здогад...
— Ви хочете сказати, що вона підписала контракт з якоюсь іноземною фірмою, яка тут відкрила підпільний притон... і час від часу її випускає на повітря... адже вона дома останні дні регулярно з'являлася. Доти, поки не сталася ота випадкова зустріч її чоловіка з режисером. Після домашнього допиту вона заявила, що підписала контракт з американською фірмою і днями виїжджає на гастролі. Обіцяла повернутися і, пішовши з дому, більше не прийшла. Тоді чоловік прийшов до мене.
— Тепер для мене дещо прояснюється. Дякую, «комісаре Метре» з Борщагівки.
— А де ж ваша взаєм...
— Хіба вам цього замало? Її звуть у тому підпільному світі «Феррарі». Ось мій підтекст. І ще одне, Кублею, якщо захочете... А втім, у мене виникла геніальна ідея... У вас долари є?..
— Ну?
— Ви б хотіли переспати з «Феррарі»?
— Не відмовився б. Але моя професія...
— А якщо врахувати, що ви стаєте жертвою і потрапляєте в обійми «Феррарі»... Підкреслюю — «Феррарі», а не Любки Король... Її близнючки. Її двійника...
— Ви хочете сказати, що їх дві сестри і вони близнята?.. Любка і ваша «Феррарі»?!
— Вашу руку, сищику Кублей! Руку з пачкою доларів перед барменом з бориспільського аеропорту.
— Я подумаю.
— Подумайте. Подумайте, Кублею. Думання ще нікому не завадило. Окрім великих учених, які за своє думання часто йшли на плаху... Зате ви потрапите в рай... Хоч один раз у вашому житті ви зустрінете те, про що мріяли все життя. Те, що мають усі повноцінні мужчини, окрім вас, Кублею...
— Ну і хам ви, капітане!
— Ви переплутали... Я перший син Ноя... Хам, кажуть, мав дещо іншу вдачу, яка майже не відрізнялася від вашої, — капітан Дубль підвівся й потис Кублею руку, на прощання додавши: — Не ображайтеся, Кублею... Інколи в гарному настрої можна образити також загалом гарну людину... Я маю на увазі вас... Ви мені сьогодні допомогли... Я в боргу не залишусь...
Розділ IV
Нетиповий одесит лейтенант Хорт — стрункий білявий блондин, схожий на скандинава, того дня приїхав до Києва фірмовим потягом «Чорноморець».
Він щиро і мило посміхаючись, дивився на капітана Дубля, ніби кажучи:
— А от і я!..
— Ти проїздом чи як?
— Я ж у відпустці, пане капітан. Соромно зізнатися, але я так і не вивчив Київ як слід. Тож хочу ознайомитися з цим чудовим містом докладніше.