Выбрать главу

Бармен продовжував протирати бокали. Потім, помітивши ще двох іноземців, раптом голосно запитав спочатку українською мовою, а тоді англійською:

— Панове, у кого знайдеться розміняти сто не фальшивих доларів? — при цьому він так щедро посміхався, ніби оті долари збирався в цю мить комусь дарувати.

Кілька чоловік йому відповіли, що у них валюта на картках, молодята навіть не підвели голови, а Хорт наче відчув, що саме він зараз має подати себе мільйонером і показати всій цій братії купу доларів готівкою в кишені.

— Я, сер! — тихо повідомив Хорт, оскільки бармен найближче стояв до нього.

— О, сенк'ю, містере...

— Свенсон, — підказав йому не задумуючись Хорт.

— Сенк'ю, містере Свенсон! Ви скандинав!

— Ієс, швед!

— О, жовто-блакитний прапор, Полтава, Карл XII...

— Не Полтава, не Карл XII. Свенсон — Київ. Комівояжер. Комерсант. Бізнес.

— О'кей, о'кей! — посміхнувся бармен. — у нас усі подають крупні купюри... Нема дрібних!

— Ієс, я розумію, — посміхнувся у відповідь лейтенант Хорт, відраховуючи дрібні купюри з товстенької акуратно перев'язаної пачки. — Можете взяти і за віскі.

— О'кей, — продовжував посміхатися бармен і раптом той бокал, що так ретельно витирав, поставив на місце, а з буфету взяв високу склянку, розцяцьковану під африканського папугу. На ній урізнобіч розліталися такі яскраві метелики ти маленькі папужки, що, здавалося, здатні осліпити своїми фарбами любого відвідувача.

— У нашому барі шведів ще не було. Ви перший, — не переставав посміхатися бармен. — Нам дуже приємно. Україна — Швеція. Дружба, фройндшафт, — закінчив він чомусь по-німецьки. Тоді налив у високу склянку віскі, додав содової і запитав чи не вкинути йому ще й шматочок льоду.

— По-вашому криги? — показав свою обізнаність в українській мові лейтенант Хорт.

— Криги, криги, — посміхнувся вкотре бармен. — Але то переважно кажуть у Західній Україні. У нас кажуть здебільшого лід. Крига то весною. Повінь. Крига, крижини...

— Ви є філолог? — потягуючи віскі, поцікавився Хорт, все глибше, як йому здалося, входячи в роль інтуриста, чи точніше шведського бізнесмена. «Хоча б цей бармен не знав шведської чи німецької, — раптом стрільнула в лейтенантовій голові думка. — Пий віскі і мотай звідси. Тільки не по-нашому — одним залпом». На щастя, до бармена підійшов бровастий і французькою мовою запитав:

— Скільки?

Бармен назвав суму і Хорт помітив, як незнайомець дав десять доларів замість трьох.

— Здачі не треба! — і не бармен на прощання подякував йому, а він бармена.

Бармен, повернувшись широкою спиною до «Свенсона», уже не звертав на нього уваги й ретельно перераховував валюту, вочевидь думаючи про свої щедрі чайові, а не про суму, яка складає денний прибуток фірми. Лейтенант Хорт подякував, поставив розцяцьковану склянку і вийшов. Бармен навіть плечем не повів. Лейтенант зрозумів, що бармена він більше не цікавить. Лейтенанта Хорта тепер цікавлять інші люди...

Він переступив поріг задушливої зали для транзитних пасажирів і увійшов прямо в освітлену аеропортівськими прожекторами ніч. Небо висіялось зорями, як у серпні. Пахло медункою і незабудками та навіть росою.

Пасажирів було небагато. Таксі стояли вільні, і лейтенант Хорт наблизився до першої машини.

— Зайнято! — буркнув йому водій, висунувши голову, покриту величезною грузинською кепкою. Лейтенант підійшов до другої. На його запитання така ж коротка й лаконічна відповідь. Це повторилось і біля наступної машини і тільки з четвертої вже знайомий по бару «француз» посміхаючись мовив:

— Мій німець не приїхав, тож можу підвезти. Ви франкфуртським прилетіли?

— Ієс! — відповів радісно лейтенант Хорт. «Отже, я...» — та він не договорив. Раптом йому здалося, що біля сусідньої автомашини опинилась Надійка... Його Надійка Феррарі. Вона була чимось стривожена і начебто всім своїм поглядом й часто кліпаючи довгими віями казала: «Не сідай, не сідай. Тікай звідси швидше. Пересядь в іншу машину...» До нього підійшов водій таксі, взяв валізу й закидаючи її в багажник, запитав:

— Ви швед?

— Так, Свенсон...

— Чув, чув... Я в барі сидів.

— Ієс!

— Вам куди?

— Київ, «Лебідь»”!

— «Либідь», — поправив його «француз» із бару.

— Ієс, «Либідь».

— Так наш готель називається.

— Готель, готель!

— По-вашому також готель...

— Готель, — механічно відповів лейтенант Хорт і подумав, чому тут з'явилася раптом Надійка. Його Надійка Феррарі. Ця мила його серцю дівчина, яка відмовила йому, а проте постійно обнадіює. Ось уже третій приїзд до Києва лейтенанта Хорта. Він з першого разу (розуміє, що необачно) запропонував їй руку і серце, а вона у відповідь:

— Ну куди ти поспішаєш? Ти молодий, гарячий вродливий... Ти ж мене зовсім не знаєш. Охолонь, обдивись... А може я не гідна тебе...

— Ти та, про яку я мріяв усе своє життя, — казав їй Хорт.

У відповідь вона тільки посміхалася.

— Ти ще зовсім не знаєш жінок, Вікторе. Жінки, як валізи. Усі вони з подвійним дном, якщо не потрійним...

— Ти не така...

— Чому ти так вважаєш?

— Раз ти так кажеш, то ти не така...

— Я хочу бути такою!

— Зі мною ти будеш, Надійко!

Вона заперечливо кивала головою з гарною зачіскою і казала:

— Ні, Хорте. Тільки не зараз. Тільки не тепер... Давай ще трохи позустрічаємось. Придивимось один до одного. А тоді вже... Я...

— Але чому, Надійко? — запитував він.

— Ти ж знаєш, Вікторе, я напівіталійка, напівукраїнка. Мій дід італієць. З тих італійців, що воювали на боці фашистів у сорокових роках. Мій дід стояв на квартирі в моєї бабусі. На Вінничині... І в бабусі знайшовся під час війни син. Бабуся не соромилась свого кохання. Незабаром мій дідусь загинув, здається, від рук німців. Італійці начебто відмовилися воювати на боці Третього рейху. Їх усіх розстріляли. Хоч мою бабусю й переслідували вже за совєтської влади, але вона від прізвища Феррарі не відмовилася й записала мого батька під цим прізвищем. І я Феррарі! Вийду за тебе заміж — запишусь: Феррарі-Хорт. Це заповідала моя бабуся. Прізвище будь- якою ціною зберегти.

— Збережемо! Народимо хлопчиків, і всі будуть Феррарі... Такі ж чорноокі й з такими ж носиками та чорним волоссям...

— Ні, очі в них будуть голубі, Вікторе. Такі, як у тебе. Ти ж у мене блондин!..

Несподівано машина загальмувала. Лейтенант Хорт усім корпусом подався вперед і краєм ока непомітно поглянув у дзеркало. Позаду них світилися вогнями дві автомашини, які йшли одна за одною на невеликій відстані. «Цікаво, а в якій з них капітан Дубль?» — подумалось лейтенантові.

— Нічний пасажир! Візьмемо? — звернувся українською мовою до Хорта водій. Лейтенант удав, що нічого не зрозумів, хоча ледве не випалив українською: «А чого ж!» Та своєчасно стримався. «Шпигунам не позаздриш, — чомусь подумалося йому. — Одне необережне слово і каюк. Амба!» Машина зупинилася. До них підсів довготелесий молодик, одягнений у чорну футболку з написом на грудях: «А твої діти розмовляють українською мовою?» «Мабуть, канадська», — промайнуло в Хорта.

— Він не розмовляє українською, — тихо мовив водій.

— Ти певен?

— Я сидів з ним у барі!

— Ти помиляєшся. Феррарі сказала...

Далі лейтенант Хорт нічого не зрозумів. Пам'ятає тільки, як довготелесий різко повернувся до нього й спрямував пістолет прямо йому в обличчя.

— Ну що, лягавий? За шведа себе видаєш? — і вистрілив... Лейтенант відкинувся назад і сильно вдарився головою об щось тверде, що лежало на поличці заднього скла авто... Таксі різко повернуло праворуч. За ним мчала і задня машина. Ускочили в якусь глуху сільську вузеньку вуличку, в якій, здавалося, дві підводи не розминуться.