Їй хотілося й самій бути добрішою. Вона хотіла поцілувати лейтенанта. Свого лейтенанта. Але не наважувалася. Їй здавалося, що цілуватися на кладовищі розцінюється як святотатство... Й цього ніяк робити не можна. Що подумає про неї бабуся?.. А її дідусь? Дідусь-італієць... Чи зустрілися вони там на небі? Чи є в ним там своя Італія, Україна?.. Свої кордони... Чи там одне тільки чисте й голубе прозоре небо, в якому пурхають, як невидимки, людські душі, добрі, сором'язливі... А злі просто згорають у полум'ї пекла, добрі ж навічно залишаються у безмежному всесвіті потойбіччя. У всесвіті, де нема ні кінця, ні краю і в якому всім поколінням вистачить місця. Всім добрим душам, а не злим... Може саме тому Бог закликає і просить бути милосердними, терпимими і не вкорочувати один одному віку...
— Давай підемо звідси, — тихо мовила Надійка Феррарі. — Вже вечоріє. Скоро ніч. Душі вийдуть зі своїх домовин і розпочнуть вічний танець життя і смерті...
— Що ти кажеш, Надійко?!
— Так, так, я бачу ці танці щоночі. Я бачу ці душі — гарних чоловіків, жінок... Вони виходять зі своїх могил і виконують щоночі ритуальні танці...
— Не вигадуй! Це все тому, що ваш гуртожиток біля самого кладовища. Ти собі навіюєш... Мені здається... — лейтенант Хорт раптом осікся...
— Що тобі здається?! — вона спробувала до нього пригорнутися, обхопивши обома руками його лікоть.
Несподівано він відчув, як хтось його з силою шарпнув за іншу руку. Відірвав від нього Надійку. Це був кремезний незнайомець.
— Ти що — на цій сучці женишся? Це я тебе питаю! — і щосили заїхав лейтенантові в обличчя. Хорт похитнувся і від несподіванки впав на кущ чи то глоду, чи терену. Та над цим було ніколи роздумувати. Молодик, який був на кілька років старший за лейтенанта, намірився нанести черговий удар йому в пах.
— Василю, Василю! — кинулася до нього Феррарі. — Василю, ти помилився. Це я — Надя, а не Любка.
Та Василь видно цих слів або не чув, або ще не вгамував своїх емоцій. Він ударив удруге, але удар прийшовся на стегно лейтенанта, який вивернувся і в свою чергу так ударив молодика, що Василь не зчувся, як опинився на землі, прооравши носом чорнозем і випльовуючи землю разом з травою, що потрапили в рот. Відчув присмак крові. Нижня губа була розсічена об камінь чи скло.
— Отак буде краще, — мовив Віктор, сидячи на спині свого противника.
— Василю, — нахилилась над вухом молодика Феррарі, який розпластався на землі під великим кущем. Віктор, заломивши руки його за спину, клацнув наручниками й наказав:
— Тепер можеш встати. Будеш брикатися, опинишся знов на тому місці, де щойно лежав. Зрозумів?
— Василю, ти помилився. Це ж я, Надя. Ти переплутав!..
— Надю, пробач. У цю халепу мене втравив плюгавий. Я тепер і сам бачу! — він повернувся до лейтенанта. — А ти мені пробач і зніми наручники. Я думав, що це Любка. Чортзна-що...
Віктор переглянувся з Надійкою. Очима спитав: «Можна йому вірити?» Вона мовчки кивнула. Лейтенант зняв наручники...
Капітан Дубль негайно розпорядився знайти сищика Кублея. У кабінеті вони сиділи вчотирьох: капітан, лейтенант Хорт, Надя Феррарі й Василь Король — сестри чоловік.
— Дещо я вже знаю про вашу дружину, — не поспішаючи заговорив капітан Дубль. — І хто вона за професією...
— Акторка! Але театр збанкрутував і вона опинилася на вулиці. Держава на культуру дотації не виділяє і їх розігнали. Потім вони утворили артистичну групу і начебто виїхали на гастролі...
— Днями ви зустрічалися з режисером, і він вам сказав, ніякої групи не існує. Тож Люба в театрі не працює, бо його просто нема, і ви запитали в дружини, де ж вона працює. Так?
— Саме так, пане капітан. Вона мені відповіла, що працює в аеропорту «Бориспіль» у ресторані. Я відвідав ресторан, але й там мені сказали те ж саме. Коли я про це повідомив дружині, вона мені сказала, що звільнилася з ресторану і уклала контракт на кілька тисяч доларів. Тож виїжджає за кордон...
— І що ж ви?
— Я її не відпускав. Забороняв. Кричав, що розлучусь, покину. Вона відповідала: мовляв, твої турботи. Якщо покину, у неї є коханець, який її по-справжньому кохає і не зраджує...
— Ви часто зраджуєте свою дружину?
— Я б не хотів на це питання відповідати при Наді...
— Надю, вийдіть, будь ласка...
— Та хай каже. Ніби я не знаю... Я ж скільки разів його підловлювала з іншою, а проте все одно Любці нічого не казала. Знала, що всі чоловіки однакові, — і глянула на лейтенанта Хорта. — Принаймні після того, як одружаться...
— Що ви на це скажете?
— Справді, як усі чоловіки, поступав... Майже, як усі... Потім відчув, що й Любка до мене охолола...
— Не Любка, а Любчик, — вибухнула раптом гнівом Надя. — Ти ж її завжди Любчиком називав! Мій Любчик, мій цьомик...
Василь почервонів.
— А Любчик дійсно охолола. Я відчував, що вона збайдужіла до мене. Коли я лягав з нею в ліжко, казала: «Ти знаєш, я морально не готова. Не зачіпай мене, я тебе прошу». Або у неї нібито піднімався раптово тиск. Словом, я зрозумів — у неї є також інший чоловік. Вона завела й собі коханця. Я ревнував, не міг цього навіть собі уявити. Уявити, що моя дружина в обіймах чужого чоловіка. Чужому віддається, з чужим спить. Чужі руки глядять її чудове тіло, чужі уста цілують її руки, її великі очі...
— Ви що — близнята з Любою? — запитав капітан Надю Феррарі, перебивши молодика.
— Так, близнята, — відповіла та. — Нас тільки по голосу розрізняють. Бачите, навіть Василь помилився.
— Як же це трапилося?
— Я ж вам уже казав. Я пішов до приватного детектива. Цього Кублея... У мені щось жило і підказувало, що Люба, пробачте, Любчик нікуди не виїхала. Вона живе в Києві... У свого коханця... А ті долари, ті долари, що вона мені залишила нібито від угоди, підписаної з якимось канадським чи американським імпресаріо, все це не що інше, як вигадка... Вона сказала: «Я даю тобі останню можливість отямитися. Або ти перестанеш бути бабником, або я більше до тебе не повернуся... я виїжджаю на гастролі. Побудемо трохи окремо, відпочинемо один від одного. Або розлучимось назавжди, або, якщо ми справді не можемо один без одного, повернемося назад і розпочнемо життя таке, про яке ми з тобою мріяли побудувати й закінчити...»
— І що ж далі?
— Я дав сищику фотографії. Дві. Заповнив анкету, де вказав звички дружини, її слова-паразити, улюблені місця, страви, родимі плями, якщо є... Ну, все, що в тій анкеті зазначено... Відповів на всі питання. Сищикові заплатив аванс. Він кілька днів нишпорив в аеропорту. А вчора повідомив мені, що Любка... Пробачте, Любчик зустрічається з якимось одеситом, і він на них натрапив на алеях Байкового кладовища. Вона вже кілька днів поспіль зустрічається з тим хлопцем біля могил, — він важко зітхнув.
— Але ви ж знали про існування сестер-близнючок?
— Звичайно, знав. Але мене той плюгавий сищик запевнив, що то моя дружина. Розумієте, в них до того ж ще й однаковий одяг. Купують усе на себе разом, не зважаючи на те, що Любчик одружена, а Надійка ні. Хто що з них натрапить на оригінальне в магазині, той і телефонує іншій, а тоді вже купують все однакове. Відкладають завжди одна одній дві пари. А коли сукня чи спідничка одна в магазині — ніхто з них не бере.