— На що ви натякаєте? На те, що я єврей?
— А чого поганого в євреїв? Що це ви всі відхрещуєтеся від єврейства? Євреї — найрозумніші люди на всій планеті. Принаймні вони самі так стверджують...
— Я не єврей!
— Знаю, ви абіссінець. Тож судячи з вашого характеру я б не хотів, щоб через якогось випадково уцілілого абіссінця спалахнула раптом війна між мирними державами — Україною та Італією. Та ще й із-за ба... Із-за молодиці. — Кублей підвівся. — До мене, капітане Дубль, ще питання будуть? А то в мене роботи по горло...
— Лейтенант і ви поки що залишаєтеся. Ви ж, — глянув на Надю і Василя, — зачекайте на нас у коридорі. Ми тут дещо порадимось...
Розділ VII
— Ну що, Кублею, — розпочав капітан Дубль, коли вони залишилися втрьох: він, Кублей і лейтенант Хорт, — ваша халатність, як не дивно, привела нас до позитивного результату і дещо полегшила нашу роботу. Звузила, так би мовити, до мінімуму. Ми вам вдячні Кублею!
— Йосип Віссаріонович, — уточнив Кублей.
— Ви досі не соромитеся носити це ім'я по-батькові? Чи не краще вам, скажімо перейменуватися на Леоніда Макаровича?.. Ну, в крайньому випадку, на... Леоніда Даниловича... Тепер це також модно...
— Ближче до тіла, як казав колись мій знайомий, розповідаючи про свої подвиги на жіночому «фронті»...
— Ви, як завжди, вірний собі, вульгарний і цинічний, Кублею...
— Ви гадаєте, що шлюшка, за якою ви ганяєтесь, варта чогось іншого?
— Давайте без художніх відступів...
— І ліричних...
— Авжеж, Кублею! Що ми сьогодні маємо? По-перше, дві сестри Феррарі. Одна з них, хочеться вірити, добропорядна... Будемо так вважати, лейтенанте, але яка може стати також шлюхою, якщо вийде заміж за чоловіка, якого вона також любить, та який раптом після одруження стане ловеласом, що погониться за першою ліпшою спідницею... Так, лейтенанте? — звернувся капітан Дубль і виразно глянув на лейтенанта Хорта.
— Так точно, пане капітан!
— Феррарі старша, як визначив сищик Кублей, пустилася берега. Знайшла тепленьке гніздечко у підпільному притоні. Назвемо його умовно «Європою-блюз»... Принаймні саме так вони себе називають... Члени цього «клубу» чи...
— Я б сказав, притону, — наполіг Кублей.
— Так, це більше підходить до вашого стилю... Члени цього притону виловлюють в аеропорту іноземців з готівкою в іноземній валюті і щезають у невідомому напрямку. Ставши «клієнтами», вони обирають його, але не до нитки і відвозять за бажанням постраждалого. Цікава деталь, Кублею, ні один клієнт чи відвідувач цього «закладу» не заявляє у міліцію про притон і навіть не звертається до приватного детектива. Чи не так, Йосипе Віссаріоновичу?
— На жаль, так воно і є. Заяв від постраждалих не поступало, і це мене наводить на певну думку...
— Про ваші думки потім... Напавши, припустимо, на їхній слід, що ми бачимо? Ми бачили машину для прикриття. Авто береться вибірково. Просто за чайові, і вона супроводжує членів «Європи-блюз» до вузесенької вулички села Велика Олександрівка... Там з'являється начебто випадковий п'яничка і перетинає машині прикриття дорогу, в такий спосіб зупиняючи її та перекриваючи шлях для подальшого переслідування нами головних винуватців... І ми залишаємося з носом...
— Є ідея! — вигукнув збуджено Кублей.
— Що ж давайте, «Архімеде»! А то ваш склероз...
— Вертоліт!
— Згода! Я вже й сам про це подумав. Можна перекрити й вихід із села, але там вуличок більше десятка... В'їжджають, приміром, вони в одну вуличку, а вирватись можуть усіма п'ятнадцятьма. Ось питання. Вертоліт підходить... У кого ще які думки? У вас, лейтенанте?
— Ви певні, що люди, котрі начебто переслідували і перекривали шлях одній з їхніх машин, випадкові люди?
— Абсолютно, лейтенанте! У чому тут фокус? Їхні люди розкололися б на першому допиті. Тож своїх їм пускати в діло ризиковано. Це все одно, що віддати на поталу міліції. А тут ніякого ризику, лейтенанте: вони нічим не жертвують. Окрім десятьох доларів і пляшки горілки. Перший водій за п'ять доларів супроводжує головну машину, інший випадковий чоловік перетинає дорогу... Цим він збиває нас зі сліду, а злочинці вискакують назад на автостраду і знову в потоці машин...
— А номери, пане капітан?
— У тім то й річ, що номери — пенал!
— Що значить «пенал»?
— Це означає, що в них повний набір фальшивих номерів. Вони їх спритно міняють, як рукавички, десь на узліссі і вискакують на шосе вже з іншими номерами...
— А номер таксопарку?..
— Боюсь, і тут усе просто. Спеціальними фарбами нашвидкуруч пишеться на кузові, а потім легко стирається... Ясно одне: вони на «Волзі» жовтого кольору їздять. Найпоширеніший колір серед наших київських таксі...
— Мені цікаво знати: хто міг видати мене як офіцера міліції?
— Лягавого, — посміхнувся капітан, згадуючи записку в кишені лейтенанта. — Це мене також наводить на думку, яка вам, лейтенанте, може не сподобатися...
— Ви хочете цим сказати, що я бачив в аеропорту Феррарі Надію, а не Людку-Любку?
— Ні, лейтенанте. Я так далеко, як сищик Кублей, ще не зайшов...
— Бачу, ви мене ніяк не можете залишити в спокої...
— Ви куняєте, Кублею... Не можу ж я дозволити вам перетворювати мій кабінет у готельний номер... Йосипе Віссаріоновичу!..
— Не наголошуйте мені на цьому так часто... Це вже вчорашній день.
— Тому прохання — не проспіть сьогоднішній, — капітан взяв один з олівців, що скидались на маленькі різнокольорові козацькі списи, які стирчали тонко загостреними в теракотовій псевдоантичній вазочці. — Я так зовсім не думаю, — повторив капітан Дубль, — але чомусь певний, що зв'язок між Надійкою і Любою тут існує. Не може не існувати. Втративши чи покинувши свого чоловіка, людину, яка була їй найближча в цьому майже тримільйонному місті, вона не могла так само легко залишити сестру, котра стала відтепер їй чи не найближчою... Звичайно, за умови, що вона не вийшла заміж... Але це відпадає. Вона подала б на розлучення і зажила б мирним життям. Вона ж навпаки — дала можливість отямитися своєму чоловікові, якого, очевидно, ще кохає, проте поки що чисто по-жіночому платить йому тією самою монетою. Тобто мстить, лягаючи в ліжко з іншими чоловіками.
— І ці інші...
— Цими іншими могли б стати і ви, Кублею. Якби пощастило і ви, лейтенанте, могли б потрапити в обійми рідної сестри своєї нареченої. Тож моліть Бога, що вам вистрілили в ліву ніздрю з газового пістолета і залишити спати під кущем бузини.
Лейтенант мовчки хитнув головою.
— Я вас розумію, лейтенанте. Якщо у вас серйозні наміри до Феррарі-молодшої, як визначив сищик Кублей...
Кублей знову прокинувся, перед цим таки міцно клюнувши своїм кирпатим носом письмовий стіл.
— Що ви робите вночі, Кублею?
— Шукаю Феррарі. Вони ж, як сови — на полювання з'являються опівночі!..
— Ви маєте рацію!
— Маю, а що?
— Вам доведеться поспати під звуки рації кілька днів у дворі нашого п'янички з села. Проведемо операцію «Траса».
— Вертоліт! — повторив Кублей.
— З гелікоптером устигнемо. Та й де гарантія, що вертоліт уночі не втратить слід?
— Прожектор над лісом, селом...
— Ваші думки, пропозиції, ідеї, Вікторе? — повернувся капітан Дубль до лейтенанта-красеня.
— Гм, по-перше, я хочу поцікавитися в Надійки про її зв'язки з сестрою.
— Припустимо, але й не забуваймо про таке: він односторонній. Тобто Феррарі-старша телефонує молодшій... Що далі?
— Так, тоді це відпадає.
— Ну, не зовсім... Можна запеленгувати телефон. Влаштувати чергування і т.д. і т.п. Ми це не виключаємо. Які ще пропозиції, думки?..
— У мене спостереження...
— Так, лейтенанте, я вас уважно слухаю.
— З ними тісно пов'язаний бармен. Я чомусь у цьому впевнений.
— Підстави? Хоча ми здогадуємось. Нам про це з Кублеєм також говорила «тумба» — офіціантка з ресторану...
— Це вам говорила, — огризнувся Кублей. — А мене вона просто послала до ... моєї мами...
— І це правда. Мені говорила... А ваші спостереження, лейтенанте?