На капітанове щастя цього дня Анюта Шабля чергувала. Директор ресторану — молодий, бородатий і вгодований молодик — належав до тих ласунчиків, які не тільки люблять висококалорійні страви, а й повненьких жіночок, сидів як кіт на сонці і мружив від задоволення очі. Капітан Дубль йому одразу сподобався. А коли той показав посвідчення, й поготів.
— Мене цікавить одна ваша підлегла, — мовив капітан і не чекаючи запрошення, всівся на стілець перед маленьким приставним столиком з голубою гвоздикою у жовтій вазочці, що стояла посередині столика.
«Корчить із себе патріота. Гвоздику й ту вифарбував у голубий колір. Червоний революційний, бачте, вже став йому символом тиші і неба», — подумки зловтішався капітан.
— Хто саме? У мене їх багато, — запитав молодик.
— Анюта Шабля.
— О, цікаво, що вона там скоїла? Обрахувала вас, нагрубила, викинула з зали?! Ох мені ця Анютка! Одні клопоти мені з нею. Якби не справлялася з роботою, я б її викинув...
— Отже, при таких даних ви вважаєте, що вона справляється з роботою?
— Вона ж ніколи не хворіє, не знає, що таке бюлетень. Що таке маленька дитина, дитсадок — і постійно на роботі... Навіть тоді, коли не її зміна... Живе рестораном...
В останньому капітан Дубль не сумнівався.
— Вона вас образила? Не вірю... Таких нарцисів, як ви, вона не ображає. Каже: «Страшенно люблю гарних мужчин». Тож якщо вона вас образила, ви в її списку перший...
— Ні, я просто її знайомий, — мовив капітан.
— О, навіть так!.. Цікаво. Вона ніколи мені не розповідала, що серед знайомих має лягав... Пробачте! — він несподівано запнувся на початку невдалого жаргонізму...
— Продовжуйте, продовжуйте... Цим слоганом ви багато чого сказали... Звичайно, про себе...
— Пробачте, я й справді не люблю міліціонерів. Дріб'язковий ваш брат... То поїсть нашармака, то відкупишся від нього через якусь дрібничку. Замість порядку, постійні безпорядки, провокації через них... Особливо від переодягнених...
— Надіюсь ви не на мене натякаєте?
— Боронь Боже, ви — виняток. Щасливий виняток, пане капітан!
— Я вам вдячний хоча б за це... А зараз покличте на кілька хвилин Анюту.
Анюта-«тумба» не примусила довго себе чекати.
— Привіт, — по-дружньому привіталася вона. — А мені директор так і сказав: «Там красунчик на тебе чекає. Правда, з міліції...» А мені яка різниця звідки красень?.. А це мій капітан. Чим можу служити? Подати каву, бутерброд з ікрою паюсною, склянку з шампанським чи коньячком?.. Директор натякнув... Мовляв, ти його там спробуй пригріти...
— А хіба за директором якісь грішки завелись? — запитав капітан, легко підхопившись зі стільця.
— А за яким директором вони не водяться? — питанням на питання відповіла Анюта. — Директори, як жінки. Всі грішні. І ті, і другі...
— А ви, Анюто?
— Ви вже знаєте, як мене звати. А прозивали тумбою.
— Я не називав...
— Ви може й ні. Бо ви культурний. А от той миршавий... Той так і казав: «Ти, тумбо, я до тебе ще доберусь...» А це, слава Богу, ви добралися... Тож що вас привело до нас?
— Відверто?
— Відверто! Начистоту.
— Скажіть, Анюто, ви маєте якісь зв'язки з Феррарі?
— З Феррарі? Людкою? — вдала здивований вигляд Анюта.
— З Людкою, хоча її звуть Любою. Але вона чогось цього гарного імені соромиться...
— Ну, то її клопіт, — Анюта чогось почала м'яти колись свіжовибілений фартушок. — Можна присісти?
— Можна, прошу пані! — капітан галантно вклонився і сам нарешті присів на стілець.
— Це ж не в міліції. Там, кажуть, сідати небезпечно. А тут... Все таки кабінет директора.
— Тож розповідайте, будь ласка, Анюто...
— А що тут розказувати? Я її не знаю, хто вона й що. Кажуть, Феррарі... Одні кажуть, що повія, інші — агентка. Хто її знає? Влаштувалася до нас на роботу. Але жодного дня не працювала. Директорові, кажуть, заплатила доларами... Аби у відомості писав, що така-то й справді працює, справно виходить на роботу... А виходить, що за неї працюю я. І все... Здається, все. Ага, іще! Чоловік останнім часом прибігає. Вчиняє напідпитку скандали. Ревнує. Директор йому каже, що дружину треба біля себе тримати, а не пускати по чужих руках... Що він і сам би хотів її бачити. Так вона ж на роботу не з'являється... У нас, кажуть, і її книжка трудова лежить...
Капітан узяв олівець у руку, відірвав аркушик паперу з записної книжки і намалював хатку. Більше, здається, нічого і не вмів. Ну, ще хіба там сонце чи соняшник. Так і те в нього виходило однаково.
— А у вас з нею ніяких зв'язків? — з байдужим виглядом повторив удруге капітан Дубль.
— Спритна вона дуже! Інколи сама телефонує... А свого телефону не дає. Питає, що тут у нас, як ідуть справи... Чи багато іноземців обідає в нас. Як розплачуються — валютою чи нашими гривнями... Я їй завжди кажу: Здебільшого гривнями, на які міняють свою валюту на чорному ринку. Їм це вигідно. Обід за сімдесят центів!..» Вона лається. Каже: «Ну і паскуди!» А я їй кажу, що не всі такі. Є і порядні люди — доларами дають. Беремо на око. Хто три, хто п'ять доларів за обід. А в касі обміну валют міняємо потім на гривні...
— А як бармен?
— А ви й про нього знаєте? Що ж вам розповідати, коли ви знаєте більше, ніж я?!.. Бармен... — раптом двері відчинились і на порозі з'явився директор з тацею в руках.
— Дозвольте?
— Я прошу пробачення, пане директор, якщо ваша ласка, але ще кілька хвилин, і я вам дам змогу пообідати чи вже повечеряти...
— Що ви? Я не за себе турбуюся... За вас... Знаю, ваші завжди голодні...
— Дякую, я не голодний, — відповів капітан, ледь стримуючи своє обурення.
Директор, задкуючи з тацею, зачинив двері з того боку...
— Невже підслуховував?
— Ну що ви?! Тут подвійні двері. Та й він мене все одно питатиме, чим ви цікавилися. Я йому все розповім, бо брехати не вмію...
— А якщо я вас попрошу?..
— Ну, якщо попросите, то не все скажу...
— А якщо я вас дуже попрошу?..
— То зовсім йому нічого не розкажу. Скажу тільки, що то була державна таємниця...
— Чудово!.. Так от, що там у нас із цим барменом?
— З Володькою Калужинським? То їхній холоп. Інформатор. Як тільки яка «торба» з'являється, він одразу папугу підіймає...
— Не зрозумів?
— Що ж тут розуміти? «Торба» — це іноземець з купою грошей. А папуга — особлива й велика склянка червона в барі... Він наливає в неї тільки тому, хто в кишені має туго набитий гаманець валютою...
— А не простіше когось конкретно проінформувати?..
— Кому повідомити?.. Володька навіть не знає, чи є хтось з хлопців Феррарі в цей час у барі...
— А «француз»?
— Який француз?!
— Ну той, що видає себе за француза...
— Нема в нього ніякого француза...
Капітан Дубль розповів їй коротенький епізод, коли лейтенант Хорт бачив, як «француз» підійшов до бармена і дав йому пристойні чайові...
— Це напевне випадковий відвідувач чи знайомий. Володька і справді не знає нікого з хлопців Феррарі. А може той кілька разів і сидів у барі. Володька й запримітив. Але все одно, хто той француз, Володька не знає... Вони йому дають чайові тільки за «торбу» і «папугу». При цьому вони не «світяться» перед Володькою...
Капітан Дубль підвівся і подякував Анюті за інформацію.
— І все? — кокетливо й з докором запитала Анюта. — Скільки голову тут мені морочили і ... спасибі...
Капітан поліз до кишені.
— Дурненький, — Анюта з викликом наставила щічку і вказала товстим пальчиком на ямочку лівої пухкенької щічки. — Ось сюди один поцілунок — і я два тижні не змиватиму.
Капітан охоче задовольнив її бажання. Анюта засяяла, як щойно начищена срібна чи золота монета...
Розділ VIII