— Це відділ убивств?
— Так.
— А де Крайній?
— Я слухаю вас.
— О‚ то ви крайній? — забулькотів смішок. — Тоді я буду за вами.
Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем‚ хоча треба погодитись‚ що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу‚ — либонь‚ уперше чув його по телефону.
— А з ким маю честь? — Із тим‚ кому ти вчора дав Богдана.
— Кого?
— Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.
Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав‚ що зараз він попросить «Івана Степановича»‚ котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками‚ що за них міг би зачепитися Ноєвий ковчег‚ роздає вже мій телефон наліво й направо.
— Сергію‚ — сказав я‚ — мені немає коли теревенити.
— Мені також‚ але для тебе є новина.
Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав‚ хоч‚ може‚ звався він не Саватієм).
— Ти серйозно?
— Я навіть вірш написав з цього приводу‚ — тяг із мене жили Приходько. — Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника‚ та хто знайде ключ від його мовчання…
— Сергію‚ — заблагав я. — Конкретно.
— Це довга й не телефонна розмова.
— Але йдеться про те?
— Так‚ увечері можемо зустрітись‚ і я тобі все розкажу. Отже‚ у «Трьох поросятах»?
— Ні‚ зараз‚ — сказав я. — У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.
У мене‚ мабуть‚ був конячий вираз обличчя‚ бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину‚ то він тільки приклав до серця долоню.
Сергій Приходько‚ вочевидь‚ переживав чорну смугу — сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми‚ де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса‚ який виглядав господаря‚ і в його сумовитому погляді також було щось собаче.
Приходько‚ певно‚ й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося‚ навпаки‚ я готовий був поцілувати її пухкеньку‚ в ямочках‚ ручку)‚ чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».
Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко‚ боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено‚ наче почував за собою вину‚ що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій‚ які відбулися і які я тільки собі уявляв‚ виходячи з того‚ що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни‚ то принаймні волосинка із неї‚ що вказувала на слід.
Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах»‚ а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив‚ — ніби виправдовувався Приходько‚ — адже художники — це не поети‚ вони місяцями не вилазять із своїх нір‚ це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом‚ а їм подавай мольберта. Тож дай‚ думаю‚ провідаю Чоломбитька‚ і слава Богу‚ застав його таки ж у майстерні. Ну‚ випили‚ розбалакалися‚ а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт‚ так і так‚ мовляв‚ чи ти‚ Петре‚ нічого не пам’ятаєш із того вечора‚ бо ж, здається мені‚ і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить‚ як заціпило‚ десь у себе дивиться‚ а тоді й каже — теж ніби сам до себе: «Стривай‚ це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну‚ я Остапчука не знаю‚ бачив його пару робіт на виставці‚ техніка в нього цікава‚ це мені запам’яталося‚ а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре‚ — дивується Чоломбитько‚ — такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге‚ кажу‚ і з одним носом і двома вухами‚ правда ж? У Києві‚ кажу‚ мільйон чоловіків середнього зросту‚ худих і русявих. Але річ не в тому‚ — вів далі Приходько. — Тут ось яка штука: виявляється‚ що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він‚ здається‚ заплатив за нього наперед‚ хоча сам іще не вселявся‚ бо мав десь від’їжджати. Так ось‚ Чоломбитько запевняє‚ що Остапчук був того вечора з ним у «Трьох поросятах». Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.
— Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?
— Петра я знаю сто років.
— Їх тоді підійшло двоє‚ — сказав я.
— Слухай‚ не сотай нерви‚ — скривився Приходько. — Їх було там ціле тирло. І якби я знав‚ що це тобі знадобиться‚ то взяв би усіх на список. Зрештою‚ ти й сам там був і міг це зробити.
— Гаразд‚ — погодився я. — Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.