І все-таки серед знахарів віра в царя-вужа жила. Надто вже великою спокусою було здобути «ключ» до всіх скарбів. А невдачі пояснювали тим, що, певно, цар-вуж навідався до рослини ще до того, як її знайшли.
Зозла, що до отих «ключів» ніяк не добратися, знахарі пустили лиху славу про рослину і «поганим зіллям» нарекли. Така назва за вужачкою збереглася подекуди й понині. Знахарі запевняли, що коли принести це зілля в дім, то там одразу ж почнуться сварки й розбрат… Запевняти — то нехитра штука. А от спробуй знайти це зілля: воно не так часто трапляється! Певно, на те й розрахунок був, коли припечатували оту славу рослині. Ну, а якщо хто і знайде, то тут можна й лихим словом допомогти розбратові спалахнути…
— У нас на Ровенщині, — каже Іван Михайлович, — я зустрів вужачку тільки у двох місцях. І це за стільки років…
Я дивлюся на рослину з повагою: як-не-як рідкість! У моїх очах вона враз аж ніби привабливішою стала. От як воно буває: для того, щоб побачити диво, треба ще й знати, що воно — диво.
Ключ-трава
Та ще таємничішим ореолом, а разом з тим, зрозуміло, і більшою кількістю небилиць окутана близька родичка вужачки — знаменита ключ-трава. Саме вона, за давнім повір’ям наших предків, і була тією папороттю, яка в ніч на Івана Купала зацвітала вогненно-червоним квітом. А квіт цей ніби давав людині доступ до неосяжних багатств землі, він був своєрідним ключем, яким відкривалися всі таємниці світу.
З висоти своєї всезнаючої космічної доби ми з поблажливою усмішкою споглядаємо в глиб віків, для нас ті колишні повір’я — таке собі дивацтво і тільки. Та й уявляється воно нам далеким-далеким, як похід князя Ігоря на половців.
А тим часом ще зовсім недавно мені розповідав знайомий дід, як парубком він одного разу сам у купальську ніч чатував на папоротевий цвіт. І жалкував дід, що не досидів тоді — злякався. «Знаю, — каже, — що то вигадано про той цвіт, але все одно шкода, що не досидів».
Та що там! Ось зовсім недавно і я, і Іван Михайлович в один день одержуємо з Ходорова Львівської області телеграми: «Приїжджайте побачити, як цвіте папороть». Поки ми з Носалем відгадуємо, хто це з наших знайомих так пожартував, аж тут надходить ще й лист. Його автор — житель Ходорова М. Ф. Олійник — пише: «…Минулого року я знайшов цвіт папороті, який довго розквітав — не так, як кажуть (опівночі і на Івана Купала), а довго. Після цвітіння — а цвіт був ясно-золотистий, і пагінці, на яких були квіточки, теж ясно-жовті, ніжні — папороть так і залишилася на зиму, побуріла, на стеблах ще й сьогодні є декілька збаночків-коробочок. Цього року я ходив до папороті кілька разів, але там, крім чотирьох листків, нічого не було. А на Купала, 7 липня, я знову навідався до тієї папороті і побачив, що з куща виростає два яскраво-золотисті пагінці, а на них мають розквітати квіточки. Через декілька днів знову, з другого боку, в кущі папороті прорізались такі самі пагінці… Ви, може, думаєте, що це листя папороті розвивається? Але ні, це цвіт папороті. 17 липня хтось зірвав пагони з цвітом, але один залишився і якраз цвіте. Отже, приїжджайте, побачите цвіт папороті. Я вже зробив фотографії, але вони погано вийшли…»
— Ще один попався на гачок! — сміявся Іван Михайлович. — Це якщо мураха вкусить молоденький пагін, то він і залишається недорозвиненим. Тоді замість знайомого всім візерунчастого листка-пера на верхівці пагона з’являється бульбахуватий наріст, що віддалік нагадує квітку…
Зізнаюся, моя перша зустріч з ключ-травою на торф’яному болоті не викликала в мене ні хвилювання, ні здивування. Рослина як рослина — візерунчастий листок, внизана дрібненькими бульбашками розкрилена зеленава гілочка. Ото й усе. Здалося, такого добра на кожному кроці є. Та коли за все наступне літо не потрапило на очі жодної такої рослини, а за ще одне наступне літо — теж ні одної, то вже нарешті як стрілася — приглядався до неї ось такими очима. Саме тоді й пригадалася ще раз казка, яку знав ще з малих літ.
…Пас чоловік в лісі череду, та й загубилася в нього корова. Пішов шукати її. Ходив-ходив, уже й ніч захопила, а корови все немає.
«Шукатиму, поки знайду, — вирішив він. — А то ще в трясовині загрузне чи де звірина обступить — пропаде худобина».
Тиняється він по лісі, чортихається зі злості, бо то пеньок під ноги потрапить, то гущавник такий перестріне, що ледь продерешся. А те й забувся, що ця ніч — купальська, от усяка нечисть і старається перетнути в лісі дорогу людині.
Коли враз зацвіла папороть. Подивуватися б цьому, порадіти. Але дядькові не до того, йому ота незнайдена корова світ заслонила. Отож брів якраз через папоротник та й збив квітку ногою. І треба ж так! — закотилася та квітка в один з дядькових постолів.
Що тут сталося! Одразу дядькові світ увесь розвиднів, стало видно йому і минуле, і теперішнє, і майбутнє.
Дивується дядько: звідки це в нього така ясновидність взялася? Он у ліщиннику, неподалік від села, стовбичить його загублена корова. Он під тим корчем розбійники закопали золото — там воно уже кілька століть лежить, треба буде завтра прийти з лопатою і викопати скарб. Он крива відьма з волохатим лісовиком на пеньку в карти грають…
І ніщо йому більше дороги не перепиняє, і кожне дерево до нього в поклоні схиляється.
Пригнав дядько свою корову додому — а там переполох: домашні чують його голос, а самого не бачать. Виявляється, він до того ж іще й невидимим став!
Та ось зайшов до хати, роззувся. І тут діти побачили батька, дружина — чоловіка. А сам він у ту ж мить забувся про все-все, що недавно знав. Навіть забувся, де це той корч, під яким бачив закопаний скарб. А все тому, що чарівна квітка папороті залишилася в постолі, не доторкувалася більше до його тіла, отже, і не діяла.
Вранці прокинулася сім’я і чує, хтось у двері стукає. Заходить незнайомий чоловік та й каже:
— Я — купець, чи не продасте що-небудь?
— Та немає в нас нічого на продаж, — одказує хазяїн. — Живемо бідно, як на щось розживемося, то й собі треба.
— Е ні, — мовить той покупець, — я вже як заходжу до хати, то мушу щось купити, таке в мене правило… Ну хоча б ось ці постоли продайте — скільки правите за них?
— Смієтеся, добродію? Постоли й новими копійки коштували, а зараз геть чисто стопталися — яка за них плата? Хіба на смітник годяться.
— Раз так — беру їх собі. Ось вам гроші.
Насипав дядькові цілу жменю червінців, забрав постоли та й пішов.
Той дивується:
— Якийсь нерозумний купець! Та за такі гроші не те що постоли — три корови купиш.
Так і не здогадався, що то сам нечистий перекинувся купцем, щоб видурити в нього квітку папороті, яка лежала в постолі. Випало, бач, чоловікові щастя, та не зумів його втримати.
Переконаний, що серед моїх земляків не знайдеться людини, яка б не чувала бодай однієї казки чи легенди про папоротевий цвіт, про таємничу ключ-траву. Отже, рослина ця заслуговує на нашу увагу вже тільки тим, що протягом століть викрешувала в народу гінке буяння фантазії, високий злет мрії і думки, торкалася найпотаємніших струн душі, по-своєму відгукувалася на вічне прагнення людини осягнути незвідане, пробуджувала в серцях чуття неминущості справжньої краси. Бо людям однаково потрібні і хліб, і космічні ракети, і казка. Тому вони нерідко ставлять пам’ятники навіть казковим героям. Ось і в центрі нашого ровенського парку вже не одне десятиліття кам’яний богатир усе бореться з триголовим Змієм-Гориничем. І я нітрохи не здивуюся, якщо колись неподалік з’явиться у камені і неіснуючий вогнецвіт ключ-трави.
Так і хочеться принагідно розповісти ще одну небилицю, яка багато років тому як схвилювала мене, то й досі хвилює.