Згадав про воду, і йому справді захотілося чогось випити. Він дістав з холодильника содову, випив. У роті стояв смердючий присмак, наче після великого перепою. Норман натиснув кнопку. Тієї ж миті з динаміка почувся люб'язний жіночий голосок:
— Слухаю вас, сер.
— Сюзі, чи не могли б ви принести мені склянку холодної води з льодом…
— Вода стоїть у вашому холодильнику, сер, я зранку її туди поставила.
— Я прошу не содової, хай їй грець, а звичайної чистої джерельної води, бо інакше я помру, і ви втратите такого чудового шефа…
— Спробую пошукати, сер.
«Вона, бачте, спробує пошукати», — роздратовано подумав Норман.
Він зрозумів, що сердиться на секретарку даремно, бо й справді не пити ж цю багнюку з водопроводу, а щось ліпше, ніж усі ці обридлі рафіновані содові, знайти в цій норі зовсім не просто. Як у найзадрипанішому фільмі з сентиментальних двадцятих років, йому, Норманові Черчіллю, пригадалася батьківська ферма поблизу Сан-Франціско і тиха річечка неподалік. У ній вони змалку ловили сяку-таку рибу, бовталися безугаву, вчилися плавати, але біля витоку вода була чистісінька, і вони пили її донесхочу — замість сніданку, обіду й вечері.
Тут, у Ленглі, ще нічого, подумалося Норманові, а от у Нью-Йорку він вже точно не зміг би працювати, в тій клоаці, де збіговисько різних мастей клубком перекочується вулицями і авеню з ранку до вечора і з вечора до ранку.
Чого це згадалася йому батьківська домівка… Ага, ручай… Вода… Де ж це клята Сюзі?!
Він випростався в кріслі, заплющив очі, і саме в цей час в кімнаті щось ледь чутно зашерхотіло. Він натиснув кнопку і неголосно, в розрахунку на чутливі мікрофони, промовив:
— Заходьте.
Двері прочинилися, і до кабінету зайшла зграбна дівчина років двадцяти з маленькою тацею в руках. На ній стояла пляшка з водою, склянка і малесеньке відерце з льодом.
— У нас нічого не вдалося знайти, довелося бігти — тут неподалік є один симпатичний ресторанчик. У ньому завжди буває вода з швейцарських джерел…
Норман глянув на дівчину і посміхнувся.
— Сюзі, невже у наших Штатах немає жодного пристойного джерела, щоб нам хоч колись відпала потреба завозити воду аж із Швейцарії? Як на мене, то це надто далеко… Вам доводилося хоч раз бувати в Європі?
— Ні, сер, на жаль, ні.
— А чому, «на жаль»? Невже ви думаєте, що там би ви надибали собі кращого хлопця, ніж у нас? Ви тільки моргніть, і я розшукаю вам щонайкращу партію на всьому сході Штатів…
Він зауважив, що вона не відповіла на його запитання: «А якби й відповіла, то якусь дурницю: тут ні з кого й слова відвертого не вичавиш». Він хотів було продовжити далі свої міркування з приводу Старого і Нового Світів, але на душі і без того наче кішки шкребли, говорити не хотілося, і тільки звичка зустрічати кожну людину посмішкою, ніколи і нікому не виказувати свого справжнього стану змусила його сказати кілька слів цій Сюзанні Вітман, цій наймолодшій доньці клерка з Лінчбурга, штат Вірджінія, незаміжній, протестантці… Голова продовжувала видавати інформацію з анкети підлеглої, котру, як і багато інших, Норман знав назубок.
На мить він замовк, і Сюзі змогла вставити кілька слів:
— Бажаєте ще чогось, сер?
— Ні, дякую, ви вільні, Сюзі.
Норман розумів, що даремно присікувався до Сюзі. І вода в холодильнику була нормальною, принаймні не гіршою, ніж завжди. Та й день не такий вже спекотний і задушливий… Справа була в сьогоднішньому виклику до шефа. Ларднср давно вже не вів з ним таких бесід, — але те, що подібний обмін думками мав відбутися, не викликало у Нормана жодних сумнівів.
Останнім часом їм не щастило. Усі, здавалося, блискуче задумані операції «психологічної війни», якщо не провалювалися, то принаймні не давали бажаного ефекту. Це обходилося ЦРУ в чималі суми, а віддача була вочевидь мізерною. Будь-який комерсант з таким бізнесом вже давно збанкрутів би, подумав Норман, а вони все жбурляють і жбурляють долари, наче прагнуть наповнити ними прірву. Ставка на дисидентів хоч і наробила багато галасу, все-таки була програна. Він довго розмірковував: чому? Можливо, тому, що перш, ніж ЮСІА передасть в усі усюди повідомлення про безневинно потерпілого в НДР, Польщі, Чехословаччині, Угорщині чи Радянському Союзі, треба було роками вишукувати це ім'я, влаштовувати не раз зустрічі з західними журналістами і дипломатами, розробляти цілу низку «доказів» того, що як тільки дисидент виїде у «вільний світ», йому там буде забезпечене життя, близьке до райського. Причому, потрібен був не просто молодик без роду і племені, який попхається в Техас тільки за джинсами фірми «Ренглер», — така дрібнота нічого не дасть і дати не зможе, як не кричи на всі заставки про нього як про «борця за свободу». Потрібне було ім'я — науковця, письменника, журналіста, художника, актора. Звичайно, зірок серед них не було… Але навіть ці маленькі імена створювалися великими Нормана та його коле? зусиллями.