Клейноду нещодавно виповнилося вісімдесят два. Так що думати про нього, як про «молодшого», здавалося чимось і дивним, і смішним. З іншого боку, думки про його померлого батька, вік якого Олег не уточнив, але приблизно міг вирахувати, налаштовували на певний позитивний лад і немов підказували Бісмарку, що він займається правильною справою, справою, яка вочевидь веде до довголіття, адже і Георгію Георгійовичу Польському, якщо вірити правнучці і фотографії з Греції, вже сто вісім, і Віталій Петрович Клейнод-старший, який помер кілька років тому, якщо і не дожив до ста, то тільки декілька років, хоча цілком міг і дожити, якщо припустити, що син у нього народився вже після повноліття батька. Правда, майновий стан у цих двох археологів-довгожителів дуже відрізнявся. Польський жив у своєму будинку на грецькому острові і грошима допомагав рідні в Києві. А Віталій Петрович бідував собі на Подолі і залежав від якихось ліків, які тільки Польський міг дістати і надіслати. І як тільки передачі з грецького острова на Поділ припинилися, життя Клейнода-старшого закотилося, як закочується вечірнє сонце за горизонт.
Клейнод-молодший, на жаль, не знав назви цих грецьких ліків. Але знав, що тато страждав від раку шлунка і гіпертонії. І білий дрібний порошок, у якому деякі порошинки були трохи більшого розміру, ніж інші, не тільки звільняв тата від болю і від стрибків тиску, а й надавав йому дивовижну для його стану здоров’я та віку силу і енергію. Одного «фантика» з цим порошком, що майже не мав ваги, йому вистачало на кілька місяців!
Клейнод із заздрістю розповідав, як батько раптом вирішив зайнятися скандинавською ходою, роздобув десь старі лещетарські палиці і виходив уночі на двогодинну прогулянку. Проходив він усю Костянтинівську аж до автомобільних салонів, і потім повертався додому, і все ще не хотів лягати, блукав по хаті, мив посуд, не даючи синові заснути.
Дивно, що ці ліки Польський надсилав у листах. Бісмарк просив сина археолога пошукати конверти зі зворотною адресою. Той пообіцяв, хоча відразу попередив, що в їхньому помешканні речі й документи пропадають безслідно. А потім додав, що й паспорт загубив торік. У кожному разі, тепер у Клейнода є номер Олегового мобільника, і якщо він щось знайде, то обов’язково зателефонує!
— Це ж скільки цікавого можна дізнатися в обмін на пачку пельменів і пляшку херсонського «Каберне»! — все ще не міг заспокоїтись Олег.
Холодний суп, приготований Ріною, не викликав апетиту. А підігрівати його не хотілося, щоб не відволікатися від сьогоднішньої зустрічі з цим говірким дідком. Олег пригадував різні деталі розмови, згадував і саме помешкання, меблі, захаращену кухню, дивний запах, у якому відчувалися і нотки мокрих обмилків, і тепла вогкість. А ще в розмові розкрилась таємниця громадської організації «Інститут-архів», від імені якої він відправляв товаришеві батька вимогливі листи. Виявилося, що якийсь молодик попросив у старого зареєструвати на його адресу громадську організацію і дав йому за це п’ятсот доларів. А потім приніс якісь папери старому на підпис, показав синові археолога дві печатки: круглу і прямокутну з адресою. Круглу він забрав собі, а прямокутну залишив старому. Так що Клейнод тепер відчував себе не нікому не потрібним дідом, а засновником важливої громадської організації. А на питання: «Чим же насправді займається “Інститут-архів”? той відповів: «Та тим самим, чим і інші такі ж організації — нічим!»
Усмішка сама з’явилася на обличчі Бісмарка від думок про старого. Він тепер думав, що дійсно: люди похилого віку — вони як діти. Тільки дітям треба дарувати цукерки, якщо хочеш їм сподобатися і викликати довіру! А літнім людям треба щось солоне — пельмені, консерви!
Щоб відволіктися нарешті від сім’ї Клейнодів, Олег дістав сиґнет, покрутив, надів на мізинець правої руки і здивувався — перстень сидів на пальці, як влитий. Не тиснув і не бовтався, а сів так, як король сідає на трон. І коли Олег це усвідомив, то усмішка його стала раптом самовпевненішою і більше не пов’язаною з родиною Клейнодів, останній представник якої доживав віку.
Перед сном Олег ще випив чаю і тільки після цього зняв перстень і сховав його. В хаті було незвично тихо. Дивним чином Бісмарк відчував відсутність Ріни, як щось незвичайне і тривожне. Хоча думки про те, що вона може прийти в будь-який час, навіть о п’ятій ранку, трохи засмучували. Людина, яку він впустив до себе, нехай навіть тимчасово, мала б підпорядковуватися його правилам, а не жити за своїми. Але Бісмарк з самого початку дав слабину і тепер цю ситуацію було не виправити. Він сам пішов з нею пити, він сам дав їй ключ, він не вигнав її з квартири, коли зрозумів, що ключ вона передала комусь іще.
Об одинадцятій зателефонував Адік.
— Ну, як там з написанням історії української археології? — напівжартома запитав він.
— Дуже цікаво! Вважаю, що будуть сюрпризи!
— А коли будуть?
— Скоро!
— То що, може, зустрінемося і розкажеш?
Бісмарку ця перспектива не сподобалася.
— Не зараз, давай завтра! Краще завтра під вечір! Я хочу ще раз із сином покійного Клейнода зустрітися!
— А! Ну добре! Слава Богу, хоч хтось із них помер! — у голосі Адіка прозвучало бадьоре задоволення.
— Помер два роки тому, але прожив близько ста років! — поспішив повідомити Олег, думаючи, що ця новина змусить Адіка задуматися.
Лягаючи спати, Олег залишив половину канапи вільною разом з окремою ковдрою і окремою подушкою. І зробив він це скоріше тому, що не хотів бути розбудженим Ріною, яка б, мабуть, не лізла під його ковдру, якщо б прийшла уночі або під ранок!
Розділ 20
Львів, травень 1941. Професор захопився продовженням «Хроніки Ольгерда»
Нарешті Курилас міг сісти за письмовий стіл. Для початку він зробив короткі нотатки з недавньої бесіди в НКВС, щоби певні моменти не вивітрилися з пам’яті. Потім розгорнув папку з продовженням «Хроніки Ольгерда».
«Вранці наступного дня брат Лука подався до знайомого грека Іларіона, який розбирав папіруси й глиняні таблиці в бібліотеці на пагорбі. Лука опісля казав, що бібліотека його неймовірно вразила, бо хоч він і не належав до народу Книги, але був книжником і відчував душевний тремт, беручи до рук витвір з-поза сторіч. Бібліотека займала просторе приміщення з багатьма шестигранними галереями, з широкими вентиляційними колодязями, що їх відгороджували невисокі дерев’яні перила. Галереї плавно перетікали одна в другу, мовби заманюючи відвідувача проникати все вглиб і вглиб цієї імперії стародавньої мудрості. На драбинах, приставлених до стелажів, господарювали ченці, упорядковуючи всі ці скарби та пильно звіряючи зі списками, які тримали перед очима. Час від часу вони перегукувалися, називали чиїсь імена або назви книжок.
Після звільнення Єрусалима в бібліотеці панував розгардіяш, який учинили були мусульмани, боронячись від хрестоносців, та й самі хрестоносці, коли увірвалися сюди, переслідуючи ворога. Але все вже знову стояло на місцях. Лише потрощені глиняні таблички з Вавилонської бібліотеки потребували довшого часу на реставрацію. Лука потім казав, що його вразив також особливий запах, який панував у тій книгозбірні, запах папірусів і пергаментів, глини і кедрового дерева.
Він поцікавився в Іларіона, що той знає про дівчину, яка втекла від короля. Грек був здивований його запитанням і своєю чергою перепитав:
— А що знаєш ти?
— Нічого, — відказав брат Лука, — просто нам зустрілися ті, що її вистежували. Я здивувався, що шукати її вирядили кілька лицарських загонів. Отже, це не проста дівиця.
— Ні, не проста. Але краще тобі про неї не розпитувати, — похитав головою Іларіон.
— Чому? За кілька днів ми покидаємо Єрусалим і вирушаємо додому. Я не буду мати змоги зрадити таємницю, якщо це справді таємниця.
— Можеш нею поділитися, коли покинете кордони королівства. — Іларіон підвів брата Луку до полиці з сувоями, списаними єгипетськими ієрогліфами, і сказав: — Ось тут, у записках Аменхотепа Четвертого Ехнатона вперше розповідається про єгипетську богиню Маа, яка залишається вічно молодою. Вона помирає замолоду, але потім щоразу відроджується. І знову юна та вродлива. Її зображали зі страусиним пером на голові.