Не писати про народності, тільки населення.
Большевицька армія, а не “російська армія”. (Підкреслювати, що армія в більшості, як 50% складається не з москалів! Що совєтський патріотизм нав’язує тільки до московських імперіялістичних традицій).
Не вживати большевицьких назв міст: не “Куйбишев”, а “Самара”, не “Кірово”, а “Єлисаветгород” і т. д. Не говорити про трактування німців у Совєтському Союзі... »
Цензор Клаус Шляффер приходив до типографії пізно ввечері і скрупульозно вчитувався в газету. Єврейська тема мусила бути конче. «Жиди» були у всьому винні, їм приписували всі смертні гріхи, репресії, недорід, вони — найбільша загроза для Рейху. Замість тем, які не подобалися Шляфферу, зяяли на ранок білі плями. А не подобалися йому патріотичні вірші про Україну, будь-який натяк на те, що Україна стане незалежною або чекатиме її нове щасливе життя. Україна повинна стати в майбутньому житницею великого Рейху, а не державою. Тому не можна було також критикувати колгоспи, бо вони цілковито пасували для нового ладу.
— І що тепер? — запитав Олесь.
— Та що, — засміявся Хом’як. — Домалюй носа. Герцик може тобі попозувати.
Тут уже всі засміялися, бо Герцик, що працював сторожем у редакції і був з діда прадіда гуцулом, справді мав довгого горбатого носа. Олесь забрав карикатуру, сів у кутку і швиденько зробив те, що від нього вимагали. А при цьому час від часу зиркав на дівчину, вона все ще чемно слухала сповідь Косача, якого поволі підкорили емоції — то читав вірші, то щось гаряче доводив, інколи торкаючи співрозмовницю за лікоть і нахиляючись до її вуха, мовби звірявся в чомусь інтимному. Незрозуміло чому, але це почало хлопця нервувати. Скільки можна набридати, думав він.
Нарешті нарада завершилася, шеф передав шпальти й ілюстрації зі своїми заувагами випусковому, і той подався до типографії. Тепер настав час на канапки й вино. Косач швиденько роздобув по келихові для себе й для дівчини і знову захопив її увагу. Олесь теж узяв келих і, підійшовши до них, промовив:
— То це ви та сама Арета, богиня мужності? Я читав ваші вірші.
Його поява не припала Косачеві до смаку, і він зблиснув відверто здивованими очима, мовби хтось чужий зазіхнув на його приватну територію, він навіть розкрив рота, аби промовити, як то він любив, щось саркастичне, але стримався, помітивши, що дівчина з цікавістю обернулася до Олеся й усміхнулася. Ні, не просто усміхнулася, а розпромінилася, це вже не був той знудьгований вираз обличчя, до якого з запалом промовляв Косач.
— А ви той, що малює Сталіна і фюрера? — запитала вона. — З номера в номер одне й те саме. Вам не нудно?
— Роблю те, що вимагають. Поетам легше. Ви можете писати про небесні фіялки.
— Ну, не тільки. Ось пан Юрко ще пише емоційні спічі на політичні теми. Добре, що він їх бодай не підписує.
— А що ж залишається? — стенув плечима Косач. — Від мене теж вимагають пропаганди. То ви можете дозволити собі писати лірику. А з мене зробили трибуна. Якщо хочемо, аби ця газета існувала далі, то танцюй, враже, як пан скаже. А ви, Арето, ризикуєте, коли звертаєтеся до біблійних мотивів. Уже два ваших вірші про Саломею і Юдиту Клаус завернув. Також переклади з Генріха Гайне.
— А що з Гайне не так? — здивувався Олесь.
— Ох, Ольцю, ти не знаєш? Гайне був жидом, — повідомив Косач. — Його книжки в Німеччині спалили. Але є інші німецькі поети, яких радять нам перекладати.
Дан, що споглядав за тією трійцею зоддалік, вирішив зробити Олесеві послугу й покликав Косача, ніби для того, щоб порадитися щодо сторінок суботнього випуску. Косач не дуже рвався до ділової розмови, але незручно було відмовитися, оскільки там передбачене було його оповідання. Коли Олесь поглянув на Дана, той непомітно для Косача підморгнув йому. Зате це помітила Арета і всміхнулася:
— Гарного маєте товариша.
— Що є, то є — разом училися.
— Де?
— У Львові на історичному.
— О! А малювання? — здивувалася вона.
— То тільки забавка.
— Який же історичний період вас зацікавив? Може, античність?
— Ні, я занурився в давню історію Близького Сходу — вавилоняни, хети, шумери, фінікійці, акадці, а потім у раннє середньовіччя. Я писав працю про символіку того часу, відбиту в орнаментах, узорах, клинописі й малюнках. Але війна завадила.
Дівчина поглянула на нього спідлоба і похитала задоволено головою.
— Я так і думала.
— Що саме?
— Що коли-небудь вас зустріну.
Олесь почервонів і не зрозумів, що вона має на увазі.
— Як то? Мене?
— Так, вас. Ми повинні були зустрітися і зустрілися. Тільки це не те, про що ви подумали. Це інше.
Вона це промовила доволі сухо, мовби відразу розбиваючи усі його мимовільні фантазії.
— Говорите загадками, — похитав він головою.
— Ви читали «Книгу Єноха»? — несподівано запитала вона.
— Котру саме?
— О, це відповідь фахівця. Четверту — «Книгу Пречистої Діви».
— Хіба вона існує?
— Існує. Там є такий вірш:
Олеся вразили ці рядки, такі прості, але звідкись йому знайомі, мовби він уже чув їх колись, хоч переконаний був, що не чув, а однак вони сиділи в ньому і зараз несподівано воскресли. Та що вони означають, він не розумів, тому запитав:
— І як ви відчитали цей вірш?
— Ми вже двічі з вами перетиналися в Кракові. Ворон сказав «кра!» втретє — і ось ми розмовляємо.
— А попередні два?
— Ми з вами розминулися на пероні, коли я позавчора висіла з потяга, що прибув зі Сянока. Вдруге — я бачила вас учора з трамвая й махала вам.
Авжеж... Дівчина, яка махала йому рукою з трамваю, усміхаючись, залишилася в пам’яті, хоч він її добре й не роздивився, бо шиби трамвая відбивали яскраві сонячні промені, й обличчя виднілося не повністю. Та в його рисах він розпізнав щось прекрасне і звабне. Трамвай зупинився, підібрав людей і ще якусь хвилю зачекав. Але він не був переконаний, що дівчина всміхалася йому, тому розгублено роззирнувся, а коли не побачив довкола себе нікого й відважився підійти ближче, дівчина у вікні зникла, а за мить уже проштовхувалася до виходу. І тут трамвай рушив. Отже, то була таки вона? І всміхалася таки йому, Олесеві?
— Так, — кивнув він. — Пригадую. На жаль, запізно зорієнтувався, що ви махали мені.
— Нічого страшного, — недбало промовила вона. — Я ж знала, що буде третій раз. «В краю, де лютий звір». Сподіваюся, ви не маєте ілюзій, щодо нацистів?
— Звісно, ні. А однак є надія, що вони підуть на Схід і знищать другого лютого звіра.
Арета сумно похитала головою.
— Не знищать. Гітлер ідіот.
— З цим я згоден. Якби він не зачіпався з цілим світом, а пішов лише на Росію, опираючись на поневолені народи...
— Для цього треба було б мати інший розум. Він маніяк, істерик і неврастенік. Нас чекають страшні роки.
Розділ 27
Київ, жовтень 2019. Клейнод-молодший в облозі, але сподівається на допомогу
Вранці Бісмаркові знадобилося півгодини, щоб звільнити від посуду й іншого металевого приладдя кухонну тумбочку, що підпирала вхідні двері зсередини, захищаючи квартиру від охочих вломитися сюди без дозволу і запрошення. Потім він хотів було повернути тумбочку на місце, але старий його зупинив.
— Нехай тут в коридорі стоїть. Хто їх знає? Не прийшли минулої ночі, прийдуть наступної.
— Добре, це ваше діло, — Олег махнув рукою. — Мені треба додому. Я вийду, а ви можете знову барикадуватися.
— Але ви ж увечері повернетесь? — запобігливо заглянув в очі гостеві Клейнод.
— Не впевнений, — ухильно відповів Олег.
— Я ж вам листи знайшов.
— Я поверну. Прочитаю і поверну. Але навряд чи сьогодні ввечері.
— У мене ще дещо є, від тата залишилося. Вам для книжки якраз знадобиться! — таємничо повідомив старий, зрозумівши, чим можна заманювати молодого гостя.